Звуки падали попереду, аж наче вибивали лунки в теплій пилюці, і хлопець біг за ними навздогінці. Перестрибнув через струмок у виярку, видерся на косогір і завмер у здивуванні та жахному передчутті… Від лісу, десь з-під самого червоного світла, котилася хмара. Здавалося, що то сонце, торкаючись землі, дерев, перепалює їх на попіл і вітер жене його до берега. З цього мороку, збиваючись і викручуючись, тягнулися догори довгі віхті. Сонячні промені торкалися їх і самі ставали чорними.
Від цього споглядання в душі молодого воїна наростало тремтіння, як ота напнута тятива. І були в цьому тремтінні радість і захоплення: «Це віщун вмилостивив Перуна, і він наслав на варягів своїх духів у подобі чорної хмари… Це добрий знак…»
Придивлявся пильніше, ніби й справді міг угледіти білу постать у цьому вируванні. Та сталося зовсім несподіване і негадане, бо з темних потоків вихопились схарапуджені коні. Вилетіли, мов чорні блискавиці… Позаду них торохкотів і підстрибував на високих колесах широкий віз. Гриміла під копитами суха земля, розліталися з-під кованих залізом коліс грудки і каміння, а Роськові видавалося, що це коні тягнуть за собою громовиці й розкидають на всі боки, змушуючи тремтіти землю і небо. Хтось невидимий могутньою рукою натягував білі віжки, безжально роздираючи до крові їм щелепи, аж червона піна кипіла на губах. «Це віщун послав мені таких грімкотливих коней… Боги подають мені знак, — радістю відгукнулося у серці.— Я мушу їх спіймати, спіймати…»
Стрімкість бігу коней, уся їхня шаленість мовби переливались у душу хлопця і наповнювали її відвагою й передчуттям близької небезпеки. А коні летіли прямо на нього, і довгі гриви, мов чорні полиски ночі, палахкотіли над спинами. І здавалося, що вони ось-ось зірвуться над косогором.
Хтось підхопив Роська дужими руками, яким не мав сили опиратися, і штовхнув їм навперейми… Та він і не опирався, бо не було в і ньому ні крихти страху. Біг, ледь торкаючись пальцями теплої землі, й жорстка трава обнімала ноги. Тримав у простягнутій уперед руці лука, і тятива дзвеніла дивним звуком.
Та не встиг перепинити коней. Промчали мимо, обдавши гарячим духом, вдарили тугим вітром. Над яром вони різко зупинились, ставши ледь не сторчма, і голосно заіржали…
І була в цьому іржанні приреченість. Затріщало дишло, віз поповз боком, нахиляючись над крутизною, колеса викрешували з каменю іскри.
На якусь мить і коней, і воза сховала за собою хмара куряви. Аж Росько подумав, що все це йому примарилось. Як і з тими сонячними птахами на річці. Але ж ні, ось знову почулося іржання, коротке й хрипле. Роздумувати не було часу, і він стрімголов кинувся туди, де коні з останніх сил боролися із злою силою, що штовхала їх униз. Стоячи дибки, вони дрібно перебирали передніми ногами. Високо задирали до неба голови, ніби вишукували там собі порятунку.
Росько пригинці прошмигнув під цими страшними копитами, удар яких міг стати для нього смертельним, одним поглядом знайшов віжки, намотав їх на руку і вихопився з-під коней. А потім, відкидаючись усім тілом назад, натягнув їх. Висковзувала з-під його ніг земля, червоний туман застеляв білий світ, а він тримав віжки. Нездоланна сила викручувала руки, згинала тіло, і серце розросталося в грудях, наливаючи їх пекучим вогнем. І тоді він виштовхнув із себе:
— Боги, допоможіть! Перун, допоможи, ти ж подав мені знак! Боги, прийдіть на поміч!
І вони відгукнулись на його благання. Бо послали вітер, він так туго вдарив йому в груди, заплів у віжки свої невидимі пальці й потягнув їх до нього. І коні, аж завалюючись на боки, стали на ноги, рвонули разом і винесли воза на рівне місце.
Росько поволі підійшов до них, сміливо простягнув руку і поплескав по шиї одного, а потім другого, примовляючи:
— Кось, кось, мої коники… Боги допомогли мені врятувати вас Будете тепер моїми. — Коні ж водили мокрими боками, щулили вуха і голосно форкали.
Потім хлопець розплутав віжки, стрибнув на воза і, перш ніж вйокнути на них, озирнувся назад. Чорної хмари уже не було. Сонце світило з чистого неба і ніщо не могло сховатись від його променів. Росько зовсім не дивувався, бо це ж боги пригнали ту чорну хмару, щоб з неї народилися ось такі нестримні коні, які вже знову рвуть з рук віжки.
Тепер Росько вже й зовсім був упевнений, що йому дісталися справді незвичайні коні. Вони ніяк не могли встояти на місці й увесь час перебирали тонкими ногами, від голови до ніг їх проймало тремтіння. Могутні груди, довгі гриви, широкі спини… Відчував, як наростає в них рвучкість, як сильніше натягуються в його руках білі віжки. І коли він ляснув ними по гладенькій шкірі, коні рвонули з місця так легко, мовби не було позаду ні воза, ні хлопця на ньому.