Мабуть, і його меча так гартуватиме. Росько попросить, щоб і його взяв, він не злякається лютих вітровіїв.
А може, уже викував меча для нього і стоїть він серед інших під стіною кузні? Росько підходить ближче, чомусь упевнений, що впізнає його, або меч подасть йому якийсь знак. Та усі вони однакові, великі й важкі, сягають йому аж до підборіддя. Вилаштувались один біля одного, вістрям догори, чимось схожі на огнищан. Ті теж стоять щільно, тулячись плечима, насторожені й суворі. І дивно стало Роськові, бо були вони усі на одне лице. І наче зростом усі зрівнялися. І в очах теж було одне: очікування й нетерпіння…
А ще здалося Роськові, що й сам стоїть між ними у кольчузі, меч при поясі, щит на землю поставив… І так це уявилось йому виразно, що аж плечима ворухнув, пробуючи, чи не затісна кольчуга, рука потягнулася до пояса, щоб узятися за руків’я меча. Та гірке розчарування чекало його, бо там висів усього-на-всього короткий меч, якого аж ніяк не можна було порівняти з тими, що стояли попід почорнілою стіною кузні.
Важко зітхнув, і це, мабуть, був єдиний звук, що порушив тишу. Хоча ні, з кузні долинало гупання і передзвін: «Бам-бум, бам-бум, дзінь-дзень, дзінь-дзень…» Котяться, розбігаються звуки, то погрозливо, то весело й легко. Так, мовби ралом б’є землю, витолочує жита, а то ніби дощик пробіжить і осліпне проти сонця…
Старійшина роду кує мечі… Кожен огнищанин це бачив і переймався впевненістю. Десь там, унизу, були прибульці. Їхні лодії гострими носами врізалися у піщаний берег… Хто вони і який вітер заніс до їхнього селища?
Про це думав кожен, але ніхто не озвався жодним словом. Навіщо витрачати слова, коли в руці меч, його мова сильніша за будь-які погрози і волання. Нехай приходять чужинці, огнищани твердо стоять ногами на своїй землі, мають мечі, гострі з обох боків, гартовані на вітровіях…
На високому березі стояли воїни огнищанського роду. Завмерли з мовчазному чеканні. З-під їхніх ніг спадав до берега широкий узвіз, посипаний білим піском. Хто залишить сьогодні на ньому слід? Роськові так нетерпеливиться, так хочеться збігти по узвозу, глянути, що діється на березі. Згадав про коней і повернув у той бік голову. Коні стояли за калиною і дивилися на людей. «І чому це вони не пасуться? Трава така ж густа і зелена…» — ще встиг сдивуватися, бо відразу ж на узвозі брязнула зброя і почулися владні голоси.
Спочатку виткнулися гостряки списів, потім шоломи, а вже далі врозбрід подерлися на берег прибульці. Вони перегукувались, підштовхували один одного, вимахували мечами і люто позирали на огнищан. Але ті ні кроку по ступили їм назустріч. Мовчки дивилися і тільки міцніше кожен перехопив зброю та виставив перед собою щита… І якось виходило так, що заступали вони собою не дорогу до селища, не хижі, не дворище посадника, а оцю низьку, почорнілу і перехняблену кузню, з відчинених дверей якої тонкою цівкою курів димок та стогнало під ударами молотів ковадло.
Росько і не помітив, як опинився біля самих дверей, вдихаючи гіркий запах спаленого дерева і розпеченого заліза. Та не відчув у ньому ніякої гіркоти, а навпаки, видався йому таким знайомим і солодким, що аж серце защеміло. І раптом, притлумлюючи відчуття небезпеки, прийшов спомин: палахкотить вогнище, горнятко клекотить на ньому. Мати, низько нахилившись, дмухає на вогонь. Полум’я вихоплюється з-під горнятка, і обличчя, волосся у матері стають червоними, немов спалахують. І Росько злякано скрикує. Мати підходить до нього, заспокійливо гладить по голівці. Ось відтоді і чує він цей запах, бо руки у неї пахнуть димом, гірким і солодким…
«Може, і для них, — подумав про огнищанських чоловіків, — дим із кузні дядька Родя нагадує запах домашнього вогнища. Тому так і туляться до неї, з обох боків обступили…» Глянув на своїх родовичів, і цього разу вони не видалися йому на одне лице, бо кожен поводився по-своєму. І відразу ж впадало в око, що одні трималися твердо, навіть з недбалою впевненістю людей, яким доводилося потрапляти в різні бувальці і яких не налякає зблиск ворожих мечів, а інші в хвилюванні переступали з ноги на ногу, поправляли на собі обладунок, виважували зброю і спідлоба зиркали на супротивника.