Таких огнищан було поставлено поміж досвідчених воїнів, і ті одним своїм виглядом заспокоювали їх…
Тим часом чужинці якусь хвилину вагалися, чи відразу кинутись усім на отих ратаїв, які безладною юрбою обступили кузню і наважилися стати супроти їхньої сили, чи вичекати, вдатися до воєнних хитрощів…
А поки що наперед виступив один із чужинців. Росько відразу впізнав його, це він стояв на лодії з оголеним мечем і показував на селище. І зараз тримав його у руці, нетерпляче вимахував ним.
І вигляд мав цей воїн грізний. Мало хто з огнищан міг зрівнятися з ним зростом, хіба що старійшина Родь. Але ж того не було видно, тільки молот його вигупує та чути, як шкварчить розпечене залізо, занурюючись у воду. Кує собі, мовби нічого не сталось, мовби грізний вітер небезпеки не повіяв над селищем, не вдарив у почорнілі від диму колоди його кузні…
Високий варяг пробіг очима по огнищанах, обернувся до своїх і щось вигукнув, зневажливо скрививши губи. Потім сміливо рушив уперед. Він нічого й нікого не боявся на цім світі: ні богів, ні людей, ні найлютіших порогів. Бо сам був наповнений люттю і несхитністю, бо все його дужо тіло жадало тільки одного — руйнування, а очі лише тоді зблискували радістю, коли ворог падав, вражений його мечем. Він ніколи не чув співу птахів, не знав і того, як пахнуть весною дерева в цвіту. Наймилішою музикою для нього були посвист стріл та благання переможених, а найсолодшим запахом дим пожеж.
Чи хиталася під ногами палуба і зяяла під ним крижана водяна глибочінь, чи стриміли вище хмар стіни города, ніколи страх не заповзав у його серце, не робив його тіло млявим і безсилим. Тому й зараз ішов упевнено, рішуче, бо що йому оті ратаї, які не вміють до ладу й зброї тримати в руках. Позатулялись щитами, обтягнутими волячою шкурою, і гадають, що це вбереже їх від варязьких мечів…
Йшов і мечем вимахував, зі свистом розсікав перед, собою повітря, мовби відрубував землю, щоб не повертатися назад… Роськові здалося, що й справді земля брилами осідає позаду нього і на них залишаються блискучі сліди ударів. А ще чомусь подумав, що варяг іде на нього і що він зовсім один перед ним, тому мимоволі подався назад, аж поки не притулився до стіни. І побачив, що стоїть між мечами. Це заспокоїло його.
Чужинець зупинився за кілька кроків від огнищан і владно запитав:
— Хто ви такі? Чиї це землі?
Він зовсім не кричав, та ці слова почули всі, бо голос мав дужий і гучний. Але ніхто й не відповів йому. Тільки роздивлялися його, похитували головами та перезирались, ще й губами прицмокували. І була в поглядах огнищан неприхована лукавинка.
Вона перестрибувала, мов вогник, від одних очей до інших, викликала вдоволений усміх, розпогоджувала затверділі в суворості бородаті обличчя.
Тепер Росько уже не дивився на грізного варяга, хоча той височів ось поруч і в нетерпінні ворушив плечима. Що це коїться з його односельцями, чого так хитро посміхаються і переморгуються? Мечами над їхніми головами розмахують, а вони мов на торговищі. А воно й справді схоже. Бувало, водою припливе чи крізь яруги і пущі доб’ється до них якийсь купець-міняйло, розкладе свій товар, аж ряботить в очах… А він ходить, мов півень, вихваляє прозорі тканини, горщики та кухлі, серпи і чобітки… Та повертається на всі боки, та кличе-припрошує нести йому хутра, меди та рибу. Зійдуться огнищани, ще й діди пришкандибають, бо ж дивина такий чоловік для їхніх країв, візьмуться перебирати товар, помнуть якусь блискучу бляшку в руках і заходяться переморгуваться за спиною у купця, ховаючи хитрий усміх у бороді. Нічого гудити, добре вроблена річ, але навіщо вона на дворищі. А купець хоче за неї аж дві білки. Мабуть, гадає, що тут у них вони на кожному дереві, мов яблука, висять. Або ж самі до рук стрибають. Якщо ж узяти полотно, то їхні жінки вибілять його не гірше. Та й серни мають теж залізні… Старійшина Роді, шукає руду в болотах, випалює її, варить у домницях крицю і кує не тільки серпи, а й мечі… Бог Сварог дав йому те вміння і хист. Отож і хитро мружаться огнищани на того міняйла.
На варязького зайду теж дивилися, прискаливши око, мовби прицінюючись. Мовляв, добрячої статури чоловік і голос має неабиякий, аж вороння злякано з дерев зірвалось.
Гай-гай, неабиякий товар має прибулець, але ж, з усього видно, і ціну високу вимагатиме.
Отак і вийшло, що замість похмурої рішучості та заціпеніння перед лицем негаданої небезпеки юрба огнищан розгойдувалась, бо ж стояли тісно, аж стіни кузні тріщали. Варто одному було пустити смішинку, як уже гомін прокотився від одного краю до іншого.
А тут ще котрийсь докинув ущипливо:
— Гляньте, та він же геть сивий!..