І хоч брати на кпини літа чоловіка вважалося в огнищан справою ганебною, цього разу вони поступилися своїм звичаям і уже не приховували своїх веселощів. Якийсь сивовусий воїн похитав головою і докірливо кинув:
— Бач, в які літа вибився чоловік, а ніяк не знайде собі пристановища…
Інший гостро глянув на чужинця і додав:
— П’ять ліктів[18] землі відміряти б, ото й було б йому найкраще пристановище!
Та не було в цих пересміхах легкості й відкритості, які роблять душу чистою і висвітленою, вивітрюючи з неї нудьгу та приховані наміри. Швидше в них можна було вловити осудливість і загрозу, а то й похваляння. Росько дивився на розкриті роти, примружені очі, руки, що хапали повітря, і відчув що і його тіло теж стрясає сміх. І разом з тим рвався він не з грудей, а ніби прилипав дрібними бульбашками до губів. І мусив ковтати їх, ковтати… А потім виштовхувати… Сміх обсідав губи, аж було лоскітно, і хотілося витерти їх… Помітив, що й огнищанські воїни, то один, то другий, проводять рукою по вусах, бороді, мовби щось струшують…
Високий чужинець, здається, зовсім не звертав уваги на те відверте кепкування. Стояв, як і раніше, рівно, незворушно. Сиві кучми цупкого волосся вибивалися з-під шолома, і вітер важко скидав їх йому на плечі. На чистому і білому обличчі, ніби витесаному з криги, жоден м’яз не ворухнувся. Тільки переводив погляд з одного огнищанина на іншого, наче вишукуючи того, хто сміявся найголосніше. І застигла в його очах холодна погорда…
Усім своїм виглядом показував цій юрбі, що дошкулити йому важко, що не вважає за потрібне боятися ані їхнього сміху, ані їхніх списів. Ось стоїть він перед ними один на пригірку, на видноті, але хто відважиться пустити в нього стрілу чи махнути супроти мечем… Тож чому мусить зважати на попирхування та покахикування цих нерозважливих людей, які, може, через хвилину впадуть під його мечем?
І тільки один звук дратував сивого варяга. Долинав він з відчинених дверей кузні і ніс у собі впевненість та рішучість. Оте вигупування немов заохочувало огнищан до кепкування і висміювання. Не міг зрозуміти, чому дратує його дзвін молота, запах розігрітого заліза. Тільки інстинкт досвідченого й хитрого вояки підказував, що там, у присмерку задимленої кузні, затаїлась якась сила, небезпечна для нього. Бо хіба може звичайна людина вигупувати молотом і кувати крицю в той час, коли на його порозі стоїть варязька дружина? Хіба ці люди не чули про них? Тож треба назватися, щоб самим тільки грізним звучанням свого імені позбавити їх бажання до опору, до захисту, треба виманити ту загадкову силу з кузні. Він навіть глянув кілька разів у бік дверей, і щоразу його погляд потрапляв на Роська, затримувався на якусь мить на ньому без здивування і цікавості. Той щулився і тулився щільніше до стіни.
Але не на нього дивився сивий варяг. Мечі біля дверей привернули його увагу. І чомусь викликали збентеження. Росько це помітив відразу. Дивно, мечі в руках огнищан його зовсім не турбували, а ці змусили його нахмурити брови й міцніше стиснути губи. Озирнувся на своїх, щось гукнув їм, а потім різким рухом викинув руку з мечем догори. Мов блискавиця мигнула в чистому небі перед огнищанами, аж передні відсахнулися… І, підкоряючись цьому рухові, шеренги чужинців рушили вперед.
Огнищани захапались, заштовхались, щільно збили поперед себе щити, далеко виставили списи. І враз серед них запала мовчанка, куди й сміх подівся.
Та варяги не дійшли до них, бо сивий велетень так само рвучко опустив свого меча і крикнув, цього разу вже не стримуючи роздратування і зневаги:
— Ще ніхто не сміявся над моїми воїнами безкарно, чуєте! Ми розтрощимо вас, спалимо ваші хижі, заберемо ваше добро. Тільки землю залишимо. Але нікому на ній буде ходити! — І він засміявся. І сміх його був схожий на клекіт чи гарчання.
Ще сміх кривив йому рота, коли почувся голос:
— Навіщо громи пускати голосом, чоловіче? Глянь, від його звуку птахи знялися в небо. Але ж ми не птахи і не вміємо літати. То що ж ти хочеш від нас? Навчити нас того, чого й боги не можуть дати, бо вони зробили так, щоб ми ходили по землі, плавали у воді, а літали тільки у сні… А ти літаєш у сні? — Дядько Родь стояв на порозі кузні, на ньому був калантар[19], оголений меч тримав на плечі, мов серп чи ціп, ще й погойдував ним легенько. Говорив спокійно, ніби сам до себе, бо й дивився під ноги, на поріг, і ніяк не міг відірвати очей від вичовганої ногами та поцюканої сокирою колоди. Так пильно розглядав її, аж огнищани та чужинці й собі теж витягували шиї та зирили туди, йому під ноги, вишукуючи, що ж його там так зацікавило.