І нічого не було в його постаті войовничого, загрозливого. Хіба ж зрівняєш з тим прибульцем? І Росько вперше відчув занепокоєння. Сивий варяг рвучко обернувся на голос старійшини і вп’явся в нього очима. І з них уже зникла холодна погорда, вони наливались такою несамовитою люттю, ніби дядько Родь був його найзаклятішим ворогом і він усе життя очікував цієї зустрічі. Пригнувся, ширше розставляв ноги, ще й погойдався на них туди-сюди.
Старійшина Родь рушив до нього, виграючи посмішкою на вустах, наче вона залишилась в нього від отих огнищанських пересміхів. Але ж він не знав, що вони так розлютили прибульців і ледь не призвели до сутички. Тому й простував так безпечно, не відчуваючи небезпеки. Росько, застерігаючи його, вигукнув:
— Дядьку Родь, а шолом? Я принесу, зачекайте!..
Старійшина стишив крок, повільно, знехотя обернувся в той бік, де падало сонце, і, прикривши долонею очі, якусь мить видивлявся на нього. Потім втомлено відмахнувся:
— Та нехай… Воно уже заходить… не пектиме в голову…
Сивий варяг мимоволі теж потягнувся за його поглядом, теж глянув на сонце, але нічим не захищався, дивився відкрито, незмигно. Коли ж старійшина наблизився до нього на відстань двох мечів, промовив, не приховуючи погрози:
— Я чув, що твоє ім’я Родь… А ти знаєш, хто я?
З цього місця старійшині було видно далекі ліси, над якими білими хмарками легко перелітав вечірній туман, скоро він заросить трави на луках, бачив річку, на яку від високого берега падала чорна тінь. І було таке відчуття, ніби там річка провалювалась унив, нахиляла землю і від цього берег уповільнено, але з жахливою нестриманістю зводиться сторчма… Тоді усіх, хто оце зараз стоїть на ньому, поглине прірва. І настане пітьма.
Старійшину раптом охопило передчуття, що він востаннє споглядає з цього берега. Він був мужнім воїном, прожиті літа дали йому мудрість, і тому серце його не наповнилось жахом, а лише сумом. Скільки разів вистоював на цьому березі, біля калинового куща, вслухався в співи й перегуки молодих огнищан, які веселилися круг нього! Тоді дух життя витав скрізь, і здавалося, що рід їхній міцний і ніщо йому не загрожує.
То чому і звідки прийшло відчуття загибелі? Може, вигляд чужинців спонукав його так думати? Ні, не вони… Бо й справді не боявся їх, знав, що меч не здригнеться в руці, якщо перед ним стоятиме людина, а не дух.
Не міг знайти причини і пояснення, звідки виникло передчуття лиха і руйнування роду, а тому й відмовчувався, нічого не відповідав сивому чужинцю. Відшукав поглядом Роська, вхопився за нього, мовби відшукуючи в його постаті підтримки. А той зрозумів його погляд, як заохочення, бо в одну мить прослизнув у двері кузні й вихопився звідти з шоломом. Ніс його перед собою на витягнутих руках і гордо позирав на огнищан. Старійшина ступив назустріч, узяв шолом, потримав у руках, а потім надів йому на голову. Намірився щось сказати, та тільки нахиливсь і глянув у очі. А в них синє небо ніяк не хотіло братися присмерком, а в них — надія й довіра…
Тоді глянув на сивого варяга твердо й гостро, стримуючи гнів, що клекотав у грудях:
— Річка вільна й широка… Нема на ній нічиїх застав… Багато люду пропливає мимо нашого берега. Ми не питаємо ні роду, ні племені в них…
— Так знай, що я конунг[20] Кар! Це ім’я відоме не тільки варягам, а й людям, які живуть на берегах багатьох морів. — Варяг говорив і усе глипав на огнищан, очікуючи, що зараз затопить їх хвиля страху і розгублення.
Та нічого такого не сталося, навіть ніхто й голосу не подав. Тільки старійшина задумливо посмикав себе за вус, а погляду з варяга не зводив. Ніби зважувався на щось чи прислухався до чогось в собі:
— Нам твоє ім’я невідоме. Але якщо твої воїни притомились, то нехай відпочинуть, трави у нас м’які. Якщо ж вас морить голод, то маємо хліб духмяний і ол[21] п’янкий.
— Ми не звикли збирати милостиню. Беремо все, що захочемо! — не дав йому чужинець скінчити і заходився вимахувати знову мечем. Родь відступив крок назад і теж виставив перед собою меча. З-під руки в нього визивно світив очима Росько і раз по раз поправляв шолома, що сповзав йому на чоло.
Отак і стояли навпроти варяги і огнищани, дихаючи один на одного люттю і запальністю, чекаючи знаку від своїх ватажків. А ті зволікали, мимоволі відтягували ту мить, бо знали, що першими у двобої зійдуться вони. І буде він смертельним.
Хто знає, може, оцим і закінчилося б, пострахали б, повимахували б один перед одним мечами, та й розійшлися: конунг Кар не помітив в очах старійшини ні страху, ні поступливості. Та й огнищан весь час більшало — то на звук родового била поспішали до селища ратаї, мисливці та рибалки. Та й яку поживу візьмуть вони тут? Краще відступити, поки його воїни не розпалилися люттю, не засліпила очей вояцька запальність…