Може, так і сталося б, та в цей час різко, з підвиванням долинули звуки сурми, розчинилися дубові ворота посадникового дворища, і з’явився він сам на чолі своїх здичавілих мечників. Йшли попарно, поклавши один одному на плечі ратища списів і трималися за них руками. Роськові вони видалися сліпцями, які бояться будь-якої миті втратити з-під ніг землю, а тому вигупують по ній ногами і тримаються за переднього.
Воротило прямував попереду, виставивши чорну бороду, і за кожним кроком поправляв пояс з мечем, який сповзав на великий живіт і бив по ногах. Ішов просто на огнищан, і ті знехотя сторонились, щось невиразно бурмочучи.
Воротило пробився до варяга і став перед ним:
— Що тут діється? Я княжий посадник, прозваний цими людьми Воротилом. А ти хто і чиїм іменем ступив на цю землю?
Посадник говорив так рішуче і впевнено, що варязький конунг не знайшовся відразу на відповідь і тільки кілька разів оглянувся на свою дружину. Та збилася ще тісніше.
Родь, зачувши посадникову мову, кивнув ствердно й заохочуюче. Теж перезирнувся з своїми огнищанами, і Роськові здалось, що в їхніх поглядах було схвалення. Мовляв, кров нашого роду озвалася в ньому, рука потягнулася до меча, коли чужинська нога ступила на землю, що її називає рідною.
Старійшина наблизився до посадника, став з ним поруч, і огнищани здивовано загомоніли — такі схожі вони були. І сприйняли це як добрий знак…
Сивий варяг теж перевів погляд з одного на другого, але зрозумів тільки, що перед ним людина, яка владарює у цій місцевості волею князя, і полегшено зітхнув:
— Якщо ти княжий посадник, то мусиш допомогти мені. Київський князь найняв мою дружину собі на службу, і я пливу до його града… Позаминулої ночі якісь люди, мов таті[22], напали на нас зненацька і покрали у нас зброю, данину, яку ми по праву княжих дружинників збирали в підвладних землях. Ті люди зникли в лісових нетрях, і ми не змогли їх покарати. Мої воїни ремствують і будуть скаржитись князеві. Тому я хочу взяти данину тут.
Воротило непоступливо насупився, важко повернув голову в один бік — там огнищани не зводили очей з нього, темною юрбою збилися, глянув у другий — старійшина їхній веселими очима грав і підморгував. Не знав посадник, що відповісти грізному зайді. Бач, княжим словом вимагав, з усього видно, не хоче відступитись. Як тут бути? Скажи, щоб ішов собі, то може й з мечем накинутись… До його клітей добереться, усе добро візьме. А він же його роками складав. Скажи — бери з цих огнищан, то вони стіною стануть. І звідки цього варяга лиха година принесла? І раптом вдарив руками по полах:
— А як же ти, варяже, князю будеш скаржитись, коли його тепер немає в Києві, ну? Далеченько доведеться тобі добиратися до нього, аж у Греччину. Наш князь — войовник, удома не сидить… — І засміявся тоненько, дрібно. Здригався дебелим тілом і, здавалося, витрушував сміх з бороди, з товстого живота, з чоботиськ. Ще й руками широко розводив, мовби припрошуючи усіх приєднатись до нього.
Та ніхто не підтримав його. Огнищани, почувши про данину, вже й зовсім потемніли, їх у цю хвилину й десяток блазнів та скоморохів не розсмішили б. Варязький воєвода теж дивився на посадника холодно й роздратовано, бо зрозумів, що його хочуть позбутися, так нічого і не давши. Тому набрав непоступливого вигляду:
— Ти забув, посаднику, що в Києві сидить княгиня Ольга, його мати… Це ж вона, я чув, приходила в ці краї колись після смерті свого чоловіка. Я бачу, що дим від згарищ уже давно розвіявся над цією землею… — Далі в нього не вистачало сили стримуватись і зірвався на крик: — Я хочу взяти тут данину! Чуєш, княжий посаднику!
Воротилова борода заходила на всі боки, а сам він наче поменшав і втратив усю свою силу й пишноту. Низько зігнувся перед варягом, і в голосі була лише улесливість:
— Що ж ти хочеш узяти, воєводо Кар?
Той глянув на селище, на висохле річище, дерева і пташині гнізда на них, мовби прицінюючись, а тоді спроквола почав:
— Від кожного дому хутро куниці, меду треба, а ще вотоли[23] на вітрила… — далі поплямкав губами, наче уже смакував огнищанські меди та пиво. — А ще хочу взяти… оті мечі.— І тицьнув рукою у бік кузні.
А Роськові видалося, що то на нього варяг замірився, що його хоче взяти. Здалося, що рука чужинця, зашкарубла й пітна, простягнулась аж до нього і ось-ось упаде на плече. «Та як же це так? Дядьку Родь, воїни, обороніть!..» — хотів вигукнути, але тільки облизав пошерхлі губи. Забився поміж мечів, вони гострими і холодними лезами заступили його.