Тільки дядька Родя не знаходив поміж них Росько. І серце стискалося від недоброго передчуття. Вдивлявся в кожну постать, дослухався до дужих голосів. Де він, може, впав уже під мечем грізного Кара? А може, сам погнав того до води, розбиваючи на ньому залізну кольчугу?
Думка урвалася, бо з жахом усвідомив, що на ньому лежить тяжка провина. І вона тисне дужче, ніж шолом дядька Родя. Він порушив закони роду, який велить кожному воїнові оберігати свого вождя, заступати своїм тілом. Він забув про звичаї племені. А ще готується стати воїном. Спокутати провину, швидше… швидше!..
Кинувся шукати старійшину і вгледів його біля калинового куща. Дядько Родь і сивий варяг кресалися мечами, то сходилися майже впритул, груди до грудей, аж дзвеніли доспіхи, то розходилися, і кущ розділяв їх. Важко дихали, піт зрошував бороди, і обидва пирхали солоними краплями на щити, на дрібне калинове листя… У дядька Родя була розрубана кольчуга на плечі, а в Кара відтято півшолома. Стежили за кожним рухом один одного, і коли один ступав крок уперед, другий змахував мечем і з страшною силою схрещували зброю…
Сила поволі витікала з них, і вони частіше заточувались, хапалися за калинові гілки. Росько подався до них, але близько не підходив, кружляв навкруг. Мимоволі повторював рухи супротивників. То присідав, прикриваючись мечем, а то високо здіймав його над головою, вичікуючи слушного моменту для удару, то стрімко кидався вперед…
Це його кружляння не було безцільним, щоразу він опинявся за спиною Кара. Той помітив хлопця, кілька разів озирнувся, хижо блиснув зубами і махнув мечем, аж запорошило очі. А Роськові мовби тільки цього й треба, бо небезпека не відлякувала, а навпаки — притягувала, загострювала зір і слух, робила тіло гнучким та слухняним, а руки спритними й різкими. Свист меча не сприйняв як пересторогу загибелі… За своє коротке життя він бачив, як умирають звірі, дерева й люди. І якою б не була страшною смерть, думка про неї не наповнювала душу жахом і розпачем, бо знав, що дух його залишиться жити, буде завжди з своїм родом…
Кар, розлючений тим, що навіть діти уже заміряються на нього, і тим, що ніяк не переможе цього огнищанина, кинувся вперед, і грізне хрипіння вирвалося з його грудей. Та старійшина відбив його удари щитом і відступив за кущ. Тоді варяг розмахнувся, і меч зніс калину під самий корінь. Сипонули ягоди, мов червоний град упав на землю, покотились під ноги супротивникам. Вони топтали їх, і червоний сік калини бризками падав на зелену траву, мов кров воїнів…
Чужинський воєвода відкинув кущ ногою, і він покотився з пагорба туди, де паслися чорні коні. Вони злякано схропнули, смикнули воза, але віжки заплутались десь під колесами і. не пускали. Тоді застигли, вигнувши шиї, косували на калиновий кущ, який клубком гілок тицявся їм у боки. Від цього темні брижі перебігали в коней по широких спинах… Кар глянув на них і відчув, що лють розриває йому груди. Усе було ненависне тут: і той кущ калини, і нажахані коні, і земля під ногами, і гайвороння, що заплутало небо, мов сіть, і той натовп на косогорі, звідки летів невгаваючий крик. Здалося, що птахи і люди перегукуються між собою, накликаючи на нього погибель.
І йому стало моторошно. Щоб позбутися цього відчуття, кинувся на Родя, вкладаючи в удари усю свою несамовитість. І той подався під ними, крок за кроком відступав до берега, ледь устигаючи прикриватися щитом і ніби вгрузаючи в землю. Радісно скрикнули чужинці і вдарили на огнищан. Ті не схитнулися, але й багато їх упало під варязькі ноги… З останніх сил відбивався і старійшина, відчуваючи спиною крутизну берега, схлипування хвилі унизу…
Ніхто не звертав уваги на Роська, навіть грізний Кар. Тим часом хлопець скрадався за ним, повторюючи усі його рухи, наче прив’язаний до нього. І ось у ту мить, коли з грудей чужинського воєводи уже ладен був вихопитися переможний гук, Росько стрімголов кинувся вперед і, розпластавши над землею тіло, вдарив його нижче коліна. І відразу ж, перекотившись по столоченій траві, ягодах калини, відстрибнув. А душу холодом пройняло, і тільки несамовито гупало серце. Здавалося, що ось зараз варязький конунг так крикне, що небо здригнеться і берег зрушить з місця. І гнів упаде на голову Роська. Не знав, яким він буде, тому жахався. Світ теж зіщулився і зібрався увесь в очах Кара, непереможного й грізного Кара…