Але що це? Ні стогону, ні зойку, жодного слова не зірвалося з вуст його, тільки в погляді були таке здивування і нестерпний біль, ніби в його тіло увійшла блискавиця і тепер гаснула у світлих очах. Йому боляче, йому так боляче, що забило дух, запаморочило голову. Це неймовірно, адже зовсім недавно Кар похвалявся своєю нещадністю і зухвалістю, виказував зневагу до будь-якого ворога. То виходить, що біль сильніший за слова і бажання людей? Ось зараз не може вимовити і слова, навіть дихання стримує.
І це змусив його зробити він, Росько! Але ні переможного крику не вирвалося з його грудей, ні в радісному збудженні не забилося серце. Бо світлі очі усе стояли перед ним, і біль… біль у них..
Бачив, що сили залишають сивого варяга, і він усе дужче припадає на поранену ногу. Млявішими ставали рухи і в помахах меча уже не відчувалось загрози, а в ударах — смерті. Старійшина Родь це відчув і наступав, відгонив чужинця далі від берега, туди, де над яром паслися чорні коні… В очах його знову спалахнули вогники життя і надії.
Ось він ударив, і щит варяга розлетівся на друзки, які з хурчанням упали на спини коней. Вони спочатку подалися, звелися на задні ноги, стріпуючи гривами, мовби струшуючи з себе уламки заліза, а потім упали на калиновий кущ. Дике іржання розітнуло повітря, приглушило людські зойки і волання. Коні чорними блискавицями майнули туди, де нуртувало бойовисько.
Ніхто не встиг схоронитись, відступити чи перепинити їх, і коні проломились крізь лави, змітаючи на своєму шляху і чужинців, і огнищан. Ще на мить з’явилися на білому піску узвозу, тільки одне дишло велетенським списом стриміло над ними, вивертаючи їм шиї, а далі лише плескіт води та іржання захлинулося в річці…
Першими отямилися огнищанські воїни:
— Гу-у-у-ра-а-а-а! — Збилися тісніше і налягли на чужинців.
Росько теж якимсь побитом опинився в тій тісняві, теж з його рота вилітав родовий клич, але не чув свого голосу, таке ревище вчинилось на березі.
Варяги ще пробували оборонятись, а потім не витримали і спочатку помалу, а потім дедалі швидше стали задкувати. Коли ж їх відтіснили на самісінький краєчок берега, вони, збиваючи один одного, покотилися донизу. Тільки Кар та Воротило із своїми мечниками, прикриваючись щитами, відступали узвозом. Після них на білому піску залишались червоні плями…
Огнищани лупцювали чужинців зверху не стільки мечами і списами, скільки камінням та дрюччям. А тут іще набігли жінки та діти й заходилися допомагати. З палаючими очима, тонко повискуючи, вони назбирували каміння і засипали ним войовничих зайд. Кожен вдалий кидок зустрічався радісними скриками.
Варяги всідалися на лодії, хапливо били по воді веслами і раз по раз блимали на берег. І в очах їхніх світився голодний блиск помсти і непотамованої люті. Десь там, серед чужинців, загубився і Воротило з своїми здичавілими мечниками.
Коли відпливла остання лодія, Росько збіг до самої води, туго натягнув тятиву і послав навздогінці стрілу. Пустив з такою силою, що вона вп’ялася ледь не до половини в пащеку чудовиська і дрібне тремтіла на її кінчику тверда пір’їна яструба…
Тільки тепер огнищани зрозуміли, що вони перемогли, відігнали від свого порога нещадних ворогів. І нестримна радість охопила їх. Покидавши зброю і поклавши один одному руки на плечі, воїни утворили велетенське коло. Ходили навколо кузні туди й назад. А біля дверей, зіпершись на плече Роська, стояв старійшина Родь. Втомлена усмішка блукала по його обличчю, від очей до вуст, розгладжувала зморшки.
Воїни погойдувались, раз у раз скрикували, не даючи всістися воронню. Кричали щось нерозбірливе, несамовите, мов грім розбивав дерева чи вода падала з круч. Але щоразу серце Роська рвалося з грудей. Небо над берегом, річкою і селищем відкрилося вузькою чистою смугою, сонце зібрало увесь жар з нього і від цього стало велике і нестерпно червоне.
ЧЕРВОНИЙ МЕЧ ПЕРУНА
Войовничі вигуки огнищан дужчали, коли їхні погляди зверталися до дворища Воротила. І щоразу в них звучала неприхована погроза. Рухи воїнів ставали рвучкішими, а голоси зривалися на хрипіння, ніби в грудях кожного щось закипало.
Ще не встигло склепитись око сонця, як міцні дубові ворота посадникового дворища затріщали під ударами колод. Нетерпіння розпалювало огнищан і шал недавнього бойовиська ще не остудився в них, а тому натискали плечима, грудьми. Не хотіли чекати, поки їм відчинять чи хтось перебереться через огорожу.
— Помсти, помсти підступникові!.. Спалити!..
Увірвалися розлюченою юрбою, розбивали і нищили все, що траплялося на шляху. Чорними безтілесними тінями ховались по закутках служки і роби посадникові. Їх ніхто не зачіпав, тільки обпалювали поглядами і не знали, що з ними діяти. Аж поки хтось не вигукнув: