Коли він повернувся, усі опустили голови, щоб передчасно не побачити гіркого присуду. Посланець нахилився до найближчого воїна й тихо вимовив слова. Коли вони дійшли до старійшини, той підвівсь і подивився туди, де стояв Росько. Тоді всі воїни теж звелися на ноги й звернули погляди на хлопця.
Старійшина міцніше стис списа, навіщось махнув ним вгору-вниз і рушив до Роська. Йшов повільно, важко переставляючи ноги. Росько дивився на нього зляканими очима, і йому дуже хотілося, щоб той не дійшов до нього. Відчував, що тремтять губи, але нічого не міг вдіяти і притулив руку до рота. Сльоза скотилася по щоці, й земля гойднулася під ногами. Це вже був вияв слабості.
Старійшина невдоволено супив густі брови. Прискорив кроки. Наблизивсь і поклав на плече йому руку. Росько всім тілом припав до неї. І йому здалося, ніби рука старійшини легенько стисла його плече.
Справді, то йому тільки здалось, бо голос старійшини звучав твердо, суворо:
— Рід не забуде тебе… Кожен з цих чоловіків буде тобі батьком… У кожній хижі ти знайдеш кусень коржа, ковток води і тепло вогнища…
Старійшина говорив неголосно, повільно й чітко вимовляючи кожне слово. І звертався тільки до Роська, не питаючи згоди у воїнів, не шукаючи у них підтримки чи підтвердження своїх слів. Його вустами промовляв давній покон[1] племені. З давніх часів так велося, що рід брав під свій захист того, хто залишався одинаком, хто ще не ввійшов у силу, щоб прогодувати себе. Так велося здавна, і ніхто не міг відступити від цього покону: ні старійшина, ні віщун, ні жоден з чоловіків роду.
Старійшина подумав і додав:
— Ти можеш називати мене дядько Родь… Я сам учитиму тебе… Ти станеш воїном і мисливцем… Двері моєї хижі відчинені для тебе завжди…
Серед воїнів слова старійшини викликали схвальні вигуки, вони підійшли ближче, кожен хотів поплескати по плечу того, кого взяв під свій захист старійшина роду. Це була велика честь, і серце Роська сповнилось гордістю. На якусь мить забулися жахи сьогоднішньої ночі, і він усміхнувся. Не знаючи, як виказати свою пошану і вдячність, нахилився і подолом сорочки витер піхви меча, що висів на поясі старійшини. Меч був великий і важкий, діставав мало не до самісінької землі. Він попросить, щоб старійшина і йому викував такого ж…
Тепер ніхто не посміє образити Роська, тепер ловитиме рибу і полюватиме в найкращих місцях, скрізь, де йому заманеться, і ніхто, навіть княжий посадник, не заборонить.
Віщун теж чув слова старійшини, але не підійшов до гурту, тільки дивився на хлопця незмигно. Не було в тому погляді ні схвалення, ні жалю, лише загадковість. А може, дивився і не на нього, але все ж його погляд бентежив Роська.
Уже коли старійшина намірився рушити до селища, віщун знову нахилився до дуба, припав губами до його стовбура, і дзвінкий звук полинув догори. Торкнувся одним краєм Роськової душі, і йому здалося, ніби той звук народився в ньому. Він навіть притулив руку до грудей, мовби сподіваючись відчути його напружене тремтіння.
А віщун усе видмухував звуки, обличчя і шия у нього почервоніли. Розбуджений цими звуками, десь з верхів’я дуба вихопився кібець, закружляв над людьми, широко розпростерши крила.
— Це боги подали знак, — віщун підвівся і обернувсь до гурту. — Це добрий знак! Боги схвалюють твої слова, старійшино Родь. Вони помітили цього хлопця і подали знак. Дивіться і пам’ятайте усі,— віщун простяг руку й показав на хижого птаха. — Це воля богів…
Росько стежив за кібцем наляканими очима, йому хотілося, щоб птах швидше полетів. Нехай летить, поки віщун не викликав ще якихось духів. Роськові незрозумілими були слова віщуна, і він ніяк не міг второпати, чому всі так захоплено дивляться на нього. І того кібця хлопець сприймав не як живого птаха, що його можна й поцілити стрілою, а як породження духа. І створив його віщун з чистих звуків, які невідомо звідки виникали.
Птах кружляв над ними, то піднімаючись високо в небо, то падаючи так низько, що Росько бачив кругле око, в якому клекотіла темна лють. Зник кібець так само раптово, як і з’явився, — грудкою впав у гущавину дуба, тільки сухий торішній листок зірвався з дерева, погойдався-погойдався і ліг біля Роськових ніг. Той аж відсахнувся: «А може, це кібець став уже сухим і жовтим листком? Може, так зробив віщун?..»
Глянув на дядька Родя і помітив, що той теж збентежено дивиться на дубовий листок. Росько мимоволі притулився до нього. Старійшина перевів погляд на хлопця, упівголоса промовив::
— Велику силу має віщун нашого роду… Ходімо, ходімо, хлопче, нехай розмовляє з богами…