А вийшло, що не лише відібрали землю, воду, а й небо зав’язали неволею, бо хто відає, де, в яких краях терплять муки. «Муки-ки-ки-ки-ки…» Росько аж здригнувся, почувши цей пронизливий скрик. «Хто це так повторив мої думки?..» — озирнувся, вишукуючи того невідомого. Але нікого, навіть жодної тіні, лише чайка стрілою мигнула над водою і зникла, мовби й справді від гніву Роська втікаючи. Сонце сховало її за блискучою непроникною стіною, що перегородила річку. Ще долинуло: «Ки-ги, ки-ги, ки-ги…», а хлопцеві почулося: «До-га-няй-й-й! До-га-няй-й-й!..» А потім враз урвалося, мов чайка під воду пірнула, і він зрозумів, що то духи з ним перегукуються, дають про себе знати. Його не схвилювало таке відкриття, навіть не намагався впіймати поглядом їхні тіні. Добрі вони чи злі, допомагають йому чи всідаються на плечі, щоб стомити якнайшвидше, його не дуже й непокоїло. Що йому з того? Хіба духи винні в тому, що на його рід упало лихо? Хіба вони вимахували мечами, рубаючи огнищан, підсовували палаючі віхті під стріхи їхніх хиж чи в’язали сирцем руки? Ні, не вони, бо самі безтілесні, не можуть ні стріл пускать, ні мечами кресать.
Росько знає: то були люди, які мали руки й ноги, мали хижацький норов і завидющі очі. Ех, якби напитись десь сили страшенної, то він би і сам посік варягів, не дозволив княжим дружинникам над своїми родовичами збиткуватись, а печенігів розсіяв би в степах. Жили б тоді огнищани у спокої й злагоді, ніхто не посмів би ступити на їхню землю.
А того Крутія втопив би у цій річці, ще й зверху його товаром прикидав, щоб не виплив.
Ото була б кара ворогам! Тільки б сили йому, сили… А супроти сили ніхто не вистоїть, навіть духи. Раніше така думка вжахнула б Роська, наповнила серце острахом і каяттям. Але не тепер, бо вже нічого йому боятися. Нічого в нього більше не залишилось: ні роду, ні хижі, жодної рідної душі. Залишився наодинці зі світом, то мусить або боронитись, або загибіти. Втратити життя? Хіба воно вже нічого не важить для нього? Душа ж у нього живе, ось він прикладе руку до грудей і відчуває — б’ється, неспокійна, гаряча. То твердне — груди розпирає, то м’якне — вогнем палить. Як же без неї тілу? Зринув чомусь перед очима степ, високий могильник і на ньому хан Куря зі своїми ординцями. І батько Ілька під копитами їхніх коней у передсмертній судомі чіпляється пальцями за жорстку степову траву. Виточили з нього душу шаблі його ж родовичів. І помститися нікому. Рідний син прокляв батька, у хана ласки запобігає.
Росько й досі не втямить, як йому вдалося молодого печеніга обдурити, вислизнути від нього і врятуватись. Та чи врятуватись? Позаду орда суне, а попереду, в Києві, може, й справді поруб чекає. То куди подітися?
Назад вороття немає, там неминуча смерть або гіркий полон. А попереду? Княжий град, а в ньому купець Крутій, посадник Воротило, варяг Кар, не дадуть і слово мовити, і близько до княгині не підпустять. Але ж там, у Києві, й Літана, його Літана. Вона вже не одне літо чекає на нього, очі, мабуть, усі видивилась. Вірить, що він прийде, порятує. Вважає сильним, сміливим, який по лезу меча пройде.
А хіба це не так? Чи не він схарапуджених коней укоськав, коли варяги вийшли на їхній берег? Він. Ще й пустив їх на пришельців, і вони збивали їх копитами, твердими копитами толочили, мов вітер снопи на ножні. Хіба не привів разом з Бричем огнищан на вільні землі? Привів, хоча й не стали вони їм рідними. Чи не він утік з печенізького полону?
Не взяли його ні мечі, ні стріла, ні вода, ні вогонь. То хіба не зуміє пробратися нишком у княжий град, поминути сторожу, вона ж не стоока? Хіба стіни граду такі високі, а колоди так щільно збиті, що не знайдеться й шпаринки, щоб протиснутись Роськові? Відшукає… А ні, то в якусь хуру забереться і з нею пройде в град. А там знайде Літану, виведе її за стіни. І підуть вони удвох вільні, нікому не підвладні… Сонце світитиме їм назустріч, хвилі набігатимуть на чистий пісок. А позаду залишатимуться сліди їхніх ніг, його великі, Літанині — маленькі…
Від цих думок Росько веселішав, хоча невиразне відчуття, що не все може й скластися саме так, гніздиться в серці. Видається йому, що дужий, але уявити, що стане з мечем супроти варязького ватажка чи Воротила, не може. Навіть подумки не наважується. Та й де роздобуде собі меча? Нічого й гадати, що силою їх переборе. То, може, вдатись до вигадки? І одразу ж мусив визнати, що і в цьому поступиться хоча б тому Крутію. Того купця не перехитруєш, він будь-кого кругом пальця обведе, сухим з води випірне.