Росько це на собі спізнав, коня забрав, тільки сліди на грузькій дорозі залишились. Та й ті давно сонце висушило. Дякувати богам, що хоч життя не взяв.
А день поволі згасав. Сонце збирало з неба, землі, річки світло і втягувало його в себе, наливалось ним і аж пашіло жаром. «Кра-кра-кр-р-а-а!.. Кра-кра-кр-р-а-а!» Вороння зірвалося з верб, що тіснилися на піщаному пригірку, купою шугонуло вгору, і там, у високому небі, розсипалося, всіявши його ледь видними цятками. Роськові здалося, що зараз сипне звідти чорний дощ. І від передчуття, що ось-ось по ньому уперіщать холодні й болючі краплі, зіщулився. Наче й справді шукаючи захистку, звернув до верб, тим паче, що туди вела крізь верболози й трави кривуляста стежка. «Звірі протоптали, на водопій ходять. Мабуть, в озерцях вода застояна». Придивився пильніше, але розібрати щось у сутінках було важко, тільки вирізнялися на стежині кабанячі сліди, бо земля була м’яка, грузька. «Хоча б не наскочити на них», — подумав, але остраху не відчував. Навпаки, зажеврів войовничий запал, хотілося з кимось змагатися у силі й спритності, щоб хоч так розігнати невеселі думки. Нехай хоча п’ятеро сікачів страховидних поженеться за ним, гайне через трави, тільки пісок з-під ніг летітиме. Перечекає на дереві, хай сікачі точать іклами стовбур, землю навкруг риють. А він теж зверху ребра почухає котромусь.
Тільки треба вибрати добру палицю. Довго ходив між деревами, поки не відчахнув товстеньку гілляку. З неї вийшла нічогенька палиця. Кілька разів уперіщив нею по дуплястій вербі, яка озвалася глухим зітханням і обсипала його сухою порохнявою. «Чого пирхаєшся? — Росько зазирнув у дупло. — Бач яка, теж не любиш, коли лупцюють ні за що. Болить? А мені, гадаєш, ні? Та ти хоч душі не маєш…»
Обійшов навкруг верби, постукав ще, але вже легенько, ніби й справді, щоб не завдати їй болю. Не має душі? А може, має? Бо чому ж тоді весною зеленіє листям, бризкає соками? Зимою від морозу потріскує, під вітром гуде на різні голоси, віттям відмахується.
Коли дуб віщуна біля їхньої весі дружинники підтяли сокирами, то як він стогнав і віттям чіплявся за небо. «Не впаду-у-у!.. Не впа-ду-у-у!..» — мовби чує Росько. Та впав, лише відлуння землею покотилось, лише вітер у листі закипів. Мабуть, досі трухлявий стовбур залишився, птах дзьобом ударить — проб’є. Отак і їхній огнищанський рід згинув. Тільки він іще тиняється по світу. Та чи довго? Сам же поспішає, підставляє голову і руки, щоб забили в колодки. Не піти? Повернути назад? А куди? Та й Літана ж там, чекає на нього. Кричала ж тоді з варязької лодії крізь ніч, щоб порятував її. А він пообіцяв, що знайде скрізь, у які б краї не завезли його Літану.
Пусте його обіцяння, мов вітер. Пролетів і стих. А що він сам вдіє? Ех, був би з ним відчайдух Брич. Той не залишив би його у біді, пішов би поруч з ним, обминув би всі перешкоди. Ще й витівкою розвеселив би. Та не доведеться йому нікого веселити, бо сміх і слова з вуст мертвого не зриваються. Востаннє бачив Росько свого побратима в ту страшну годину, коли здригнулися хижі від вогню і весь охопила з усіх країв вогневиця. Брич відбивається від степовиків, які з усіх боків оточили його і у відблисках вогню хижо світяться їхні очі. Мов у вовків, що зграєю зненацька заскочили тура.
Тепер Брич видається Роськові велетнем, неймовірно дужим, хоробрим і з добрим усміхом. Молодий огнищанин уже забув, що вирятував його з порубу знесиленого й здичавілого. Ні. Брич сам вийшов звідти. Бо що йому ті колоди, та ляда, варто йому тільки випростатись, ворухнути плечима, і рознесе на друзки найміцніший поруб, відчинить найтовщу браму. Згинули б огнищани уже давно, якби не вивів їх Брич у вільне поле. Не здолати б його і печенігам, якби не підкралися потайки, не навалилися гуртом. У чистому полі розметав би їх усіх Брич, усю орду.
Росько вірить, що саме так і сталося б, що тільки ніч та раптовість нападу завадили Бричу побити ворогів. Душа такого воїна після його загину мусить жити на найяскравішій зірці, щоб їй було добре видно рідну сторону, щоб допомагати тим, кого захищав і залишив на землі. І аж тепер хлопець зрозумів, що це душа його побратима добрим духом охороняла і вказувала йому безпечний шлях. Це вона застелила очі Ільку, нагнала сон на інших охоронців, пригнала до його рук Білогривого. Може, це вона відвела меча Крутія, коли Росько заснув у лісі?
То виходить, що Брич і зараз допомагає Роську? Може, десь його душа поблизу? Треба до неї заговорити, попросити поради. Але яка вона і де її шукати, він не знав. Залишився на місці, біля верби. Обіпершись однією рукою на палицю, другу простягнув перед собою.