— Бриче… Бриче, якщо твоя душа і справді біля мене, то нехай якось озветься, може, травами прошелестить або гілкою стріпне. Нехай це зробить, бо мені так самотньо і лячно на цьому світі…— несподівано для себе схлипнув і, соромлячись своїх сліз, в безпорадності притис руку до горла, намагаючись стримати ридання, що розривало груди: — Смійся наді мною, Бриче, смійся, візьми мене на кпини. Бо іншого я… не вартий… Глузуй над воїном, що має серце, мов віск… — кривив губи у посмішці, ховаючи за нею ніяковість і розгубленість.
Справді, такого від себе не чекав. Гадав, що в грудях носить замість серця твердий камінь, з якого ніколи не вичавити й сльозини ніякому горю, нічиїм збиткуванням. Хіба не повчав його Брич, що воїн мусить бути, мов кремінь, мати душу тверду й нежалісливу, навіть перед смертю не зморгнув. Але хіба він страхопуд? Смерті Росько не боїться, не благатиме пощади. Ні в кого… І плакав не тому, що відчув страх перед кимось. Йому було жаль Брича, дядька Родя, Літану, усіх огнищан. Не міг тільки збагнути, чия зла воля згнівилась на них, прирекла на загибель і страждання. Звідки взялась і де зараз? І чи вдовольнилась тим, що накоїла, чи ще і його десь підстерігає? І чи годен хтось опиратися їй кулаками, мечем чи ось цією палицею?
Якби ж була вона видима, набрала людської подоби, мала якесь прізвисько чи імення, почувався б тоді не таким безпорадним і приреченим. Бо людей з мечами чи без них огнищани ніколи не боялися, це відомо всім, у близькій і далекій стороні. Варягів не злякались, хоча лютість мають велику. Не послухали навіть погроз і умовлянь Воротила, не поступилися ні честю, ні п’яддю своєї землі. Хто знав, чи вдалося б княжим дружинникам загнати огнищан у лісові нетрі, якби не зрадливий посадник, що привів їх потаємними стежками аж до самих хиж роду. То, може, в усьому винен посадник?
Росько уявив його заросле темне обличчя, маленькі очі, сльозаві й неспокійні, які він ховає під острішками брів, наче боїться, що сонце випалить їх. І хоч який мав грізний вигляд, але ніде гостринець страху не вколов хлопця. Ні, Воротило не владний ні над огнищанами, ні над їхнім життям та землями. То, може, княжа воля не знає меж, і для неї людська доля, мов пір’їна для вітру? Нікого не боїться, ні в кого захистку і помочі не просить, може, тільки в богів? Тоді навіщо град вежами високими обносить, дружину з мечами гострими круг себе гуртує? Когось теж, виходить, остерігається, з кимось не може словом тихим домовитись. Печеніги ось зле замислили супроти Києва, навалою з степів посунуть, завиють по-вовчому, арканами вимахуючи над головами. Берегтися муситиме і князь, бо для тих степовиків однаково, чия шия, боярина чи роба, зашморгують спритно.
Ото краще б нехай Воротила та Кара з його невситимими зайдами ті степовики вполювали, а огнищан відпустили. І хоч напевне знав, що цього не може статися, тепло розради зігріло душу. Та ненадовго вистачило того тепла, бо притрусили його відразу смуток і непевність. Чому так ясно видиться йому те, що минуло, і темний морок огортає день завтрашній? Мов стіна стоїть перед ним, темна й непроникна, непривітна й загадкова.
Як проникнути крізь неї, якою стежкою піти? Аби хоч зазирнути краєчком ока, щоб дізнатись — радість чекає там на нього чи зашморг лихо накине? Б’ється, б’ється думкою, а просвітку немає, ніде не прозирне рятівний, обнадійливий промінчик. І тоді прийшло розуміння, що дізнатися про все очікуване він зможе тоді, коли прямуватиме до того Києва.
Отак і завів сам себе у безвихідь, проклав вузесенький шлях до невідомого дня. Йтиме і йтиме берегом, толочитиме трави, на піску залишаючи сліди, харчуючись то рибиною, то корінцями, тамуючи спрагу з річки. І незримо ступатимуть поруч його родовичі, стріпуватиме чубом і сипатиме жартами Брич. А десь між іншим обмовиться хоч словом співчутливим, підбадьорюючим.
Він же якого тільки світу не бачив, стільки натерпівся від лихих людей, що його уже ні вогонь не пече, ні холод не студить. «Коли я був ще безсловесним немовлям, то скотився з ліжка у вогнище… Та не впав на розпечений вугіль, бо нагодився котрийсь із богів — дмухнув на вогонь і загасив. Нічого зі мною не скоїлось, тільки три знаки відтоді ношу на тілі», — Брич не лінувався зняти сорочку. Крижинка остраху повільно танула в Роськових грудях, коли він роздивлявся великі темні плями родимців на тілі побратима. Їх було три: на обох плечах і біля самої шиї.
І така була в них загадковість і визивна невідомість, що хлопець не міг одірвати від них погляду: «Віщун говорив, що боги прихильні до мене… Але ж вони не залишили мені ось таких відмітин. Виходить, що Брич бажаніший їм. Але навіщо прирекли вони його на такі страждання?»