Як боронитися, хлопець не знав, а тому вирішив податися якнайдалі від цього небезпечного місця. Став задкувати, дівчинку йому довелося нести мало не на руках. Та лезо ножа, широке і гостре, спрямоване було в той бік, звідки чулася загроза.
Може, саме це й стримувало бажання Роська показатися їм. Хто відає, чим це може закінчитися для нього. Хлопець дужий і сміливець неабиякий, очима так і зблискує, ножаку виставив наперед, стиснув його з такою силою, що аж сорочка нап’ялася від м’язів. Треба подати їм людський голос, заспокоїти, з’явитися перед ними.
Та дуже вже тішив Роська їхній переляк. Притулив човником долоні до рота: «Гу-гу-у-у-у!.. Гу-гу-у-у-у!» Ніколи не сподівався, що його крик так вплине на хлопця та дівчину. Вони так рвучко зірвалися з місця, що аж місячне світло клубком збилося круг них. Потім ще кілька разів майнули їхні постаті і зникли. Росько вистрибом погнався за ними, вимахуючи палицею над головою: «Держи їх, лови!.. Гу-гу-у-у-у!.. Переймай!»
Пробіг трохи, зупинився захеканий. Якийсь час ще чути було тупотіння ніг, тріск кущів, а потім стихло. Хоч як дослухався огнищанин, але більше не долинуло жодного звуку. Тільки тепер зрозумів, що настрахав їх добряче. «Втекли… Але куди? Може, десь затаїлися», — подався в той бік, куди побігли хлопець з дівчиною. Спробував гукнути:
— Егей, де ви? Не бійтеся, я вам нічого злого не зроблю! Егей! — Та у відповіді, ніхто не відгукнувся.
Кинувся в один бік, в інший. Та де там, хіба щось видивишся у цих хащах. З усіх боків насуваються дерева, а попід ними гущавина гороїжиться. Тепер бачить Росько, що купи дерев зовсім не схожі на городища, а людським духом тут і не пахне.
Потинявся огнищанин сюди-туди, потім, боячись заблукати, вернувся назад, на галявину. А вона теж ніби змінилась, бо раніше видавалась просторою, рівною, вистеленою травами в пояс. А тепер корчі якісь під ноги лізли, глибокі вирви підступно зяяли чорними ротами. Обережно обходив їх, картаючи себе за свої невдалі виграшки: «Ну навіщо було мені таке здіймати? Хіба не ліпше з ними по-людському зійтися, поговорити?.. Вони ж, мабуть, тутешні, допомогли б мені, нагодували, шлях на Київ указали… Я б їм теж став у пригоді, про орду попередив би… Але що їх сюди, привело?»
Росько присів і заходився нишпорити руками в траві. Відразу натрапив на волячі жили: «Ага, ось чого вони сюди внадилися, сильця розставили… Зайців та птахів ловлять… Що ж, нехай залишаються, не займатиму». Ще подумалося, що, може, повернуться, тоді й порозуміються.
Та сподівання його, мабуть, були марні. Навкруг тільки настороженість і затаєність. Вітер налітав зверху, кружляв по галявині, підхоплював біля пеньків віхті сухої трави і вимахував ними, а Роськові здавалося, що це сваряться на нього лісові духи, аж моторошно стало.
ВОЛЬНОМУ — ВОЛЯ
Намірився було піти в той бік, де, як гадав, мала бути річка, але покружляв серед дерев і повернувся назад. Місяць уже зовсім збляк, тільки пляма залишилась, і світла від неї майже не було. Зате зірки іскрилися, але була в їхній яскравості холодна відчуженість, ніби вони теж осуджували Роськові витівки.
Сяк-так перебився він до ранку під деревом. Коли пробіг поглядом по галявині, помітив, що в траві, де були поставлені сильця, щось ворушилося. «Еге, видно, таки знали оті нічні полювальники цю місцину, щось упіймалося… — Тихцем підійшов ближче. — Може, вдасться поласувати?»
Але це було всього-на-всього вовченя. Ще зовсім мале, кволе, воно борсалось у густій траві, ледь чутно повискуючи. Задня лапка потрапила у зашморг з волової жили, і вовченя смикалося, ще тісніше затягуючи його.
— Як ти сюди потрапило? — Росько нагнувся над ним. — Чого тебе носить так рано, ще до схід сонця? Ну, не скигли, не скигли. Зараз я тебе звільню. Ось так, потерпи… Бач, аж у тіло в’їлася, — послабив зашморг, вивільнив лапку, подмухав на неї.— Ось і усе гаразд. Тепер ти вільний. Тільки куди тебе подіти? В тебе ж, мабуть, десь лігво є, бо я нічого не маю, взяти тебе нікуди…
Підхопив вовченя на руки, випростався. А воно тицялося в груди, тільки постогнувало, і серце колотилось так, аж усе тіпалося.
На якийсь час хлопець забув про своє бідування, бо треба було кудись подіти оце безпомічне створіння. Десь же, мабуть, неподалік лігво вовчиці, бо хіба здалеку воно приповзло б. «Може, пошукати? — і відразу ж застерігся: — А якщо його матір здибаю, що робитиму? Ще накинеться… Краще віднесу трохи далі, щоб не заплуталось, а там як знає собі».
Та ступив він лише кілька кроків, бо на галявину вистрибнула величезна вовчиця. Вона бігла, принюхуючись, низько опустивши голову. Помітивши Роська, різко зупинилася, аж лапами сковзнула по лискучій траві. Шерсть на загривку здибилась, і вона поволі присідала на задні лапи.