— Хто ти? — якомога грізно гукнув Росько. — Хто ти?
У відповідь тільки хрипіння і протяжний стогін. Огнищанин насторожено вичікував: «Людина чи звір там притаївся? Що йому від мене треба? А може, то поранений дружинник?» Виважуючи кожен крок, наблизився. У високій траві справді лежав на лівому боку воїн. Росько, уже не остерігаючись, кинувся до нього:
— Ти… ти… Тобі боляче? Я зараз… зараз допоможу… потерпи… — силкувався покласти його на спину, але той тільки дужче тулився до землі.
Губи воїна ворушилися, крізь них пробився стогін і нерозбірливі слова. Огнищанин нахилився, відчуваючи гаряче дихання воїна. Впіймав шепіт:
— Не треба… не треба… В груди мене вцілено наскрізь… Я серце… тримаю… Не зачіпай… бо тільки мук зазнаю… Кров уся вийшла з мене… — Голос його ставав тихшим, мовби і його висотувала смерть. А він схлипував і проштовхував слова крізь неслухняні вуста.
Враз голос пробився такий дзвінкий і чистий, аж Росько здригнувся:
— Ти русич, скажи, ти русич? Біжи у княжий град, вість неси — печеніги на руську землю прийшли… Неси вість, чуєш? Річкою йди, там у затоці довбанка є… знайди… А в Києві, у нижньому місті, хижа є… Кує там різну кузнь Дей… То неньо мій… перекажи…
Голос дружинника осікся, повіки тремтіли, а під ними здригалися очі:
— Сонце… сонце хочу побачити… Як воно жаром пахнуло на мене… Де воно, покажи… Гріє… воно…
Росько подивився на небо, голос його затремтів:
— Ось воно, над нами…
Але воїн уже не чув його слів. Смерть провела по його обличчю рукою, і воно зблідло. Росько аж здригнувся, немов теж відчув її холодний доторк. Підхопився, замахав руками, відганяючи її від себе, позадкував…
Довго потім озиравсь і прислухався. Йому ввижалося, що хтось нечутно скрадається за ним. Річка, виявилось, була зовсім близько. Росько побродив берегом туди-сюди, але довбанки не знайшов, бо вже геть стемніло. Постояв у задумі, остуджуючи в собі нестримне бажання кинутись у воду, а далі покластися на волю богів. Та куди плисти, де той берег, ще течія закрутить, занесе невідомо куди. Ні, треба цього боку триматись, пильнувати за вогнями княжого града, вони вкажуть дорогу… Звісно, довбанкою безпечніше, бистрина не зіб’є, вир не закрутить. Та не шукати ж ту довбанку до ранку. Тут стільки тих схованок, що й удень не надибаєш її, краще не гаяти часу.
А може, він так загаявся, що його вість уже запізніла і орда витоптує кіньми траву під стінами града? Та ні, заспокоював себе, орда непомітно не пройшла б… Якщо до хана Курі зійшлися всі улуси, з близьких та далеких степів, то земля гудітиме і ревище стоятиме над землями руських родів ніколи не чуване. Кілька разів вчувався йому кінський тупіт, притишені голоси і змовницький шепіт. Огнищанин зупинявся й перечікував. Страху не відчував, ніби за ці дні він вийшов з нього весь отим холодком з грудей, який щоразу, коли насувалась небезпека, терпкою кволістю розливався по тілу.
Поруч була річка, спокійна й могутня, вона вселяла упевненість і надію на порятунок. Знав, що в будь-яку мить може пірнути у воду, відгородитись від лихих очей і дзижчання стріл… Та ніхто не підстерігав його, не влаштовував підступних пасток. Ніхто не загрожував його життю. Можна було безборонно йти.
Ніч надійно ховала його, легко розступаючись і знову закутуючи у темний сувій, що безшелесно лягав на берег, річку, дерева. І чим пильніше огнищанин вдивлявся в них, тим сильніше проймало його дивне відчуття, що він зв’язаний з ними, що він ніби їхнє продовження. І здавалося, якщо скрикне, то все навкруги відгукнеться зойком, підхопить його річка, береги, понесуть глибинними вирвами, яругами і пагорбами, передаватимуть від дерева до дерева. І прозвучить він засторогою людям, сповістить про небезпеку.
Кожен, хто почує той поклик, здогадається, навіщо його послав огнищанин, і знатиме, що йому діяти. Якісь слова звучатимуть у ньому, зрозумілі тим, кому загрожує небезпека. Росько зітхає, змахує крапельки поту з лиця. Ні, не вистачить у нього сили кинути такий гук. То тільки боги громом можуть збудити усю землю, пригнути до землі дерева, прогнути береги, щоб річка вилилась, затопила виярки і долини. А йому ось навіть дихати важко, ніби хтось стискає груди міцними обіймами. Де вже тут голос подати…