Ех, мав би хоч ріг тура, яким дядько Родь скликав родовичів на бойовисько чи полювання. Протяжний і розкотистий звук його ніби пронизував небо, пробивав хмари, дощ чи сніг. Був грізний, вимогливий і водночас таїлась у ньому тривожна загадковість. Він вилітав з рога тура і вже існував сам по собі, відриваючи людей од звичних справ, виштовхував із хиж. Завжди, коли Росько чув гук родового рога, його охоплював неспокій. Та це відчуття тривало якусь мить, бо ріг туркотів безугавно, наповнюючи його такою чистою силою і радісним передчуттям, що в грудях теж починало щось звучати, відгукуючись на поклик. Ще й тепер, хоча Росько вже став воїном, він вірить, що ясної днини бачив дзвінкі й прозоро-блискучі звуки рога, які летіли в небо…
Темінь заполоняє річку, змішується з водою. Але збурена течія злизує її, скородить тонкими гребінцями хвиль, оббризкує коло берега піною. Пітьма піднімається вище, тільки подекуди звисають над водою її смоляні коси, загрозливо погойдуючись. Ніч дивилася на землю холодним оком місяця, який то затягувався хмаркою, то відкривався, похмурий і непривітний.
Посвітлішало… Мерехтіння перебігає по воді. Погляд прикипає до нього, збуджуючи передчуття, що ось-ось ці блискітки зберуться в клубок, і звідти випорсне сліпучий промінь світла, ударить в очі. А далі розітне ніч і ляже незгасною стежиною, вказуючи Роськові шлях.
Тільки до протилежного берега світло не сягає. Він ледь вгадується десь там, за водою, чорний, змертвілий, мов обвуглений. Німотна тиша застигла там. Коли він оживе, обкладений вогнищами тих, хто живе в княжому граді? Серед них мусить бути і вогнище того коваля Дея, в хижу якого огнищанин принесе страшну вість про смерть його сина від шаблі степовика.
Росько хотів уявити того Дея, його родовичів. Як сприймуть вони розповідь про загибель руської застави на високому пагорбі за річкою? Як зустрінуть, може, прокльонами за те, що приніс гіркі слова в їхній рід? «Та хіба ж це моя вина? — взявся виправдуватись огнищанин, ніби вже стояв перед родовичами коваля Дея. — То ж старійшина Родь і боги вклали мені у вуста цю страшну вість і звеліли нести в руські землі. Хіба міг не скоритись їхній волі? Я воїн свого роду. А рід мій з руських племен. Ось я і прийшов до княжого града і до вас теж… Прийшов сказати, що син ваш загинув…»
Ці останні слова, вимовлені подумки, раптом вразили його, ніби тільки тепер упевнився, що то він був на заставі, що йому мовив свою останню волю молодий дружинник. І розгубився: з одного боку, наче для нього і на краще стало, бо має до кого в княжому граді йти, а з іншого виходить, що принесе в хижу коваля Дея горе і сльози. А там дізнаються і про смерть інших воїнів на заставі.
Ще зараз ніхто нічого не відає, ще чекають їх, богам дари складають, вимолюючи для них щасливого повернення до рідної домівки, до своїх чад… А тут з’являється Росько і… «Е ні,— збунтувалась думка, — нехай краще хтось інший». Росько навіть озирнувся, мовби хтось і справді був поруч, на кого можна перекласти свій страшний тягар. Але нікого біля нього не було, сам він бреде берегом. І річка, місяць, зірки, дізнавшись, куди і з якою вістю він іде, отьмарились, пригасли й віддалилися.
Знову попереду стелилась непевність і невідомість. І хоча огнищанин не зупинився, а, навпаки, навіть прискорив ходу, неспокій охоплював його дужче і дужче. Але виникав і ятрив душу не тому, що саме він стане лихим вісником. І водночас почував себе винуватцем чийогось горя… Ні, ні, щось інше вселяло в груди неспокій.
Раніше він не бачив і не знав тих, кому ніс вість. Спочатку йшов, ніби у безвість, швидше гнаний страхом і бажанням знайти захисток. Звеліли простувати до Києва, і він пішов. По кому ударить вість, хто відгукнеться на неї, не відав. Наче в маренні уявлялися люди: багато сивих дідів, чоловіків, жінок і дітей. Усі вони безіменні й безмовні. Серце огнищанина не здригалося, коли уявляв їх усіх гуртом. А тут виявляється, що його вість уже вибрала собі людей, на яких упаде. Ще він не доніс її, а вона вже випустила пазурі. І не сховати їх, не зламати, бо сама вона невидима таїться в словах. Роськових словах… То, може, змовчати, сховати в собі? Краще обійти ту хижу коваля і податися до княгині. Нехай вона вимовить ту вість. А хто ж тоді допоможе йому в Києві знайти Літану? Самому погасити іскорку надії, яка зародилася після слів, що зірвалися тихим шелестом з вуст умираючого дружинника. Почувався так, ніби вже втупились у нього пекучі очі Воротила, а пожадливий погляд Крутія обмацував тіло, приміряючись, чи не можна щось здерти. А з сіріючого мороку прозирав і обличчя Кара, нещадного варязького ватага…