Носії тупцювали на місці, нерішуче стенали дужими плечима і позирали на річку вже з побоюванням. Дехто таки піддався на ці умовляння, рушив до возів, але тут звідкись із темряви вивернувся в’юном Бігун. Невідомо, чого він крутився на пристані, бо плату з купця за те, що провів його валку через степи і ліси, уже одержав і міг би податися в будь-який бік. Але щось його утримувало біля купецьких возів, може, шкода було розлучатися з погоничами, чи не мав де заночувати і перечікував до ранку, але зараз з’явився перед Топтуном, невеличкий, меткий і якийсь наїжачений. Топтун дивився на нього згори вниз, здивований і розгублений.
Бігун підступив до нього, сухеньким кулачком тицьнув під бік: — Ти навіщо, купецький прихвостню, збиваєш їх з пантелику? Бач, що вигадав: водяник заманює… Там людина потопає, на поміч кличе. Мабуть, щось погнало її через річку такої пори… Може, вість якусь несе? Не слухайте його, кияни, цього череваня! Він, щоб догодити купцеві, батька рідного втопить у цій річці. Гайда!.. — І перший легко стрибнув з пристані вниз, де на воді погойдувались човни. За ним метнулося двоє молодих носіїв. Миттю одв’язали вузьку довбанку і дужо змахнули веслами. Бігун тільки встиг гукнути:
— Дайте чимось присвітити! — І хтось кинув йому смолоскип.
Молоді носії погнали човен у ніч. З-під весел виприскували бризки, зблискували у полум’ї смолоскипа, і здавалося, що й справді хтось причаївся під водою і розлючено відпльовується. Бігун, звісившись із човна й далеко відставивши руку, водив смолоскипом, з якого падали блискучі краплі, з шипінням дзьобаючи річку.
— Правуй на ліву руку більше! Ось, чуєте, знову кричить… Веселіше, хлопці, веселіше! — гукав Бігун, а вітер збивав його голос і лише уривки слів долітали до веслярів. Ті губилися і гребли врізнобій. Довбанка кружляла на місці, з усіх боків на неї наскакували хвилі. Тоді їхній керманич обертав до них маленьке зморшкувате обличчя, з болем і ніби образою звертався до них, затинаючись:
— Та куди ж ви правуєте, хлопці? Ех, ви!.. Він же отамечки десь кричить… Я його добре чую. Піддайте трошки, та тільки разом, улад. — Перекинув смолоскипа в другу руку, ще далі звісився за борт і радісно скрикнув:
— Та ось він! Зараз я його… ще трошки… Гребіть! — гукнув дужче:
— Тримайся, добрий чоловіче, тримайся!..
Керманич жбурнув смолоскип на днище човна, один з гребців підхопив його і став присвічувати. Бігун нахилився, напружуючись усім своїм маленьким тілом, перевалив Роська через борт, і той важко впав на дно човна горілиць, підвернувши одну руку під себе.
Бігун випростав її, нахилився над хлопцем, припав вухом до грудей:
— Живий… тільки води наковтався, аж булькотить увесь… Ану ж присвіти нижче, — звелів гребцеві. Оглянув змарніле обличчя хлопця, усього його. Наче щось знайоме видалося в ньому, але тільки скрушно мовив:
— Який же він виснажений… І як тільки наважився перебиратись вночі через річку, вітер зірвався… Видно, підганяла його неабияка справа… Га, хлопці?
Та, веслярі нічого на це не відповіли, а лише вертіли на всі боки головами. Нарешті один з них стривожено сказав:
— Треба швидше повертатись, а то туману нагонить. Водяник гнівається, що ми цього хлопця вирятували, не дали йому. Ану, хутчіш!.. — підганяв свого товариша.
Течія знесла їх далеченько, і тому назад вони довго пливли попід берегом, натикаючись на корчі і пробиваючись крізь струхнявілий хмиз, якого щовесни наносило з круч. На причалі, не бачачи їх, кричали підбадьорливо. А потім враз змовкли голоси. Мабуть, носії й погоничі вирішили, що справдились Топтунові слова і їх забрав водяник. Ондечки туману якого наслав, аж ніч білою стала.
І коли човен зненацька випірнув біля самої пристані, натовп зраділо загудів. Збилися тісною купою навколо врятованого, роздивлялися бліде обличчя, пошерхлі губи, дослухалися до хрипкого дихання.
— Гляньте, він же ще унот, літ мав небагато…
— А відчайдуха… — докинув хтось.
— Відчайдуха-то відчайдуха, але яка нетерплячка погнала його через річку оце зараз?.. — замислено промовив Бігун. Слова його прозвучали так тихо, а сам він, маленький і непоказний, загубився серед кремезних носіїв, що ніхто і не почув.
Один з гребців широкою долонею підтримував голову порятованого, а другою розплутував мокрі пасма волосся, що прилипли до щоки. Враз відсмикнув руку, глянув перелякано, а потім гукнув: