— Гей, люди! Поки ми його тут роздивляємось, він же зовсім задубіє. До нього торкнутись не можна, холодний, як крига…
— Треба до вогнища, до вогнища… — загомоніли всі разом, заметушилися. — Та вкутати чимось… Кожуха давайте!
— Стійте! — перебив цей гамір дужий голос, і Крутій, розсовуючи плечима людей, пробивався до порятованого. За ним, покивуючи і розтягуючи товсті губи в улесливій посмішці, дибав Топтун.
Купець важкою брилою, заступаючи його від усіх, навис над порятованим.
— Топтуне, присвіти! — звелів.
Одного швидкого погляду йому було досить, щоб упізнати молодого огнищанина. Рвучко випростався, обвів поглядом своїх погоничів, носіїв, підозріло втупився в обличчя Бігуна: «А цей чого тут огинається? Упізнав чи ні? Щось треба зробити, але що? І як цей хлопець добився без коня в таку далеч? Пропав тепер Білогривий… Варяги добрячу ціну за нього дали б». Повернувся до Топтуна:
— Скажи, нехай до хижі, де я зупинився, несуть цього втопленика, — улесливо посміхнувся, надав голосові стурбованості: — Чого він буде просто неба коцюбнути? У мене тепло, харчів удосталь, одежину сяку-таку знайду, а то на ньому одне дрантя. Я його сам до тями приведу. Несіть!
Рушив попереду, впевнений, що його послухаються, Гребці, які врятували Роська, дужими руками підхопили його легке тіло, подалися за купцем. Довго плутали темними звивистими вуличками, аж поки добралися до його хижі. Занесли, поклали на широку лаву, мовчки вклонилися купцеві і вийшли.
Крутій умостився за грубезним дубовим столом, заставленим мисками з їжею, підпер обома руками голову і завмер, не зводячи погляду з огнищанина. А той тільки стогнав і час від часу зводив над собою руку і немічно змахував нею, наче гріб чи відштовхував когось.
Йому й справді здавалося, що його несе стрімка течія. Туга нестримна сила тримала його так цупко, що не мав сили ворухнутись, чув жебоніння води, але не бачив її. «То як же я пливу? Хіба може бути річка без води? Куди ж вона поділась? І як світло навкруг… І як чисто, неба зовсім не видно… Сонця теж… А де ж воно? Якісь вогненні смуги з усіх боків вгору тягнуться. Мов сліпучі струмені води. Це сонце народжується. Бо ж земля без сонця не може бути. Тільки не проґавити б ту мить, треба дивитись…»
Росько напружує вір, але на очі щось тисне, і вони наливаються болем. А тут ще й дим густий звідкись валує, заступає світло. Огнищанин жахається: «Як же тепер я знайду землю? Мені ж ні на що обіпертись». Раптом дерево перед ним з’явилось, безлисте і мокре. Тягнеться до нього Росько, хоче вхопити і розплющує очі.
Над ним стеля низька, задимлена, по ній миготять тільки тьмяні відблиски світильника. Росько не бачить його, мов десь з-під землі пробиваються смуги світла, червоного й тремтливого. Воно то спалахувало яскравіше, то кудись западало, і хижу враз заливала важка темінь. Щось було в цьому тривожне й загрозливе. Хлопець силкується підвестися, бо, розпростертий на цій твердій, вичовганій до блиску лаві, почувається беззахисним і немічним, нездатним навіть голос подати. Але проти кого боронитись?
І відразу ж відчув на собі чийсь пильний погляд. Тепер уже розрізняє велику нерухому тінь, що притисла долівку, упіймав стримуване дихання. Так ось чого його весь час не полишало відчуття тривоги! Тут хтось причаївся. Треба його знайти, хоч поглядом випитати, що йому треба, чому не озивається. Нарешті Росько сідає, його хилить уперед, але він тримається за лаву. Підводить голову і бачить перед собою чоловіка, який наліг важким тілом на стіл і незмигно дивиться на нього. «Та це ж Крутій!» — аж сахається огнищанин і відкидається назад, тулиться спиною до стіни. Йому хочеться знову заплющити очі й поринути в небуття, де його, підхопила б річка, закрутила течія. Нехай краще водяні духи чіпляються і виснуть на ногах, ніж зустрітися з цим купцем. Може, зв’язав його? Але ж ні, ось руками можна ворушити, ногами переступати. Тільки якісь вони неслухняні, мов не свої. «Яким побитом я тут опинився? Хто мене сюди приволік?» — Росько згадує, не помічаючи, що шепоче:
— Річка, слизький стовбур дерева… вогні на березі… Потім кудись вони поділися і пітьма огорнула… Довго так було… довго… Душа виривалася з мене, але нікуди їй було, кругом Вода…
Шепіт його то уривається, то дужчає і ледь не переходить у крик. Крутій, прислухаючись до його мови, випростувався, підставляючи бородате обличчя під світло. Широко розкрив рота, наче збирався зареготати, кущики брів поповзли вгору, і він гарикнув: