— Ти… ти, послухай!.. Зачекай! Що ти там белькочеш? Боги відібрали в тебе розум…
Росько вмовк. Важко дихав. Безтямним поглядом обвів хижу, натрапив на миски і вже не міг одірватись від них. Ще стримувався, але рука мимоволі тягнулася до коржа, що лежав скраю.
Крутій помітив голодний зблиск його очей, глипнув кілька разів на миски і на огнищанина, ніби ніяк не міг второпати, чого той тягнеться худою рукою до столу. Про щось розмірковував, хитнув раз-другий кудлатою головою, а потім глузлива посмішка викривила губи, і він присунув миску ближче до огнищанина.
Росько їв, низько нахилившись над столом, забувши і про цього купця, від якого стільки натерпівся, і про вість, яка гнала його через степи й ліси, кинула в річку, привела в цю напівтемну хижу. Тільки кілька разів глипнув гостро на купця, ніби застерігаючи від того, щоб не спробував відібрати.
Купець під цими поглядами спохмурнів, поклав руки на стіл перед собою, стиснув у кулаки. Вираз нетерпіння все частіше з’являвся на його обличчі. Нарешті не витримав:
— Чи не досить, уноте? Так ти всі мої харчі переведеш…
Молодий огнищанин з жалем відсунув миску, відкинувся назад, притулившись до стіни. Уже трохи оговтався, але його хилило на сон, і він ледве стримувався, щоб не склепити очі. Хотів заперечити Крутію, сказати, що він уже не унот, а молодий воїн і побував у січі з печенігами, та лише ковзнув по ньому збайдужілим поглядом.
Зненацька купець, стіл, миски на ньому крутнулися перед ним і кудись зникли. Широка лава, тверда й прохолодна, мов кінь скакнула під ним, потягнула за собою. Та це тривало лише мить, бо Росько жахнувся і розплющив очі, поглядом знайшов купця. Полегшено зітхнув, той сидів за столом: «Хоча б не розморило мене… Треба пильнувати, а то зв’яже сонного. Еге ж, він мене і при пам’яті зв’яже, ще й своїх посіпак гукне… А в мене під рукою нічого нема…» І ще подумав уже вкотре про те, що в найскрутніші хвилини опиняється беззахисний перед загрозою. «Боронитимусь… нігтями балухи йому видряпаю… Бучу зчиню, хтось, може, почує… Але ж і глухо навкруг, жоден звук не проб’ється… Тільки не виказати б страху». І Росько змусив себе сісти рівніше, ще й з якимсь зухвальством втупився на Крутія. Той мугикнув і запитав:
— Чого ти? Бачу, тримаєш супроти мене лихі думки. Гадаєш, що то я тебе в лісі залишив, еге ж? — притишив голос, нахилився нижче над столом, аж борода вмочилася в миску. — Топтун мене намовив. Мовляв, невідомий і підозрілий цей огнищанин, так він тебе кличе. Та ще й з бродниками водиться. Підіслали ті, щоб вивідати про наші товари. Богами клянусь, моєї вини немає…
Говорив, але очі відводив убік, твердими пальцями взяв коржа і заходився кришити, набрав повну жменю і кинув до рота. Кришки розсипались по бороді, і купець став трусити нею, мов віником.
Росько розвів руками:
— Навіщо про це гомоніти… я ж прийшов…
— Швидко бігаєш, — підхопив Крутій. — Я оце тільки з валкою до берега пристав, ще й на вози товар не переклав, а ти вже й з’явився… Може, коня десь роздобув?
— Добрі люди вивели з тих лісів, — з притиском відмовив молодий огнищанин. — Коротшу путь вказали. А про мого коня ти краще за мене відаєш, де він і хто його забрав.
— Люди вивели? З якими людьми ти спізнався? — стривожено підвівся з-за столу купець. — Кажи! Чому ж вони тебе без помочі в річці серед ночі кинули?
— Прийдуть вони, ще прийдуть, тоді декому непереливки буде, — якомога загадковіше відповів Росько, ще й до вуст палець приклав, ніби остерігаючись виказати зайве.
Крутієві ж не сиділося. Поторгав стіл, забрязкотіли миски, чаші. Відійшов трохи і одразу ж сховався у темному закутку, чимось грюкнув, аж у хлопця похололо в грудях. Потім щось там забурмотів, наче шептався з нічними духами. Аж ось з’явився, лихим вогнем очиць обпалив хлопця.
— То, кажеш, люди прийдуть?.. А які люди, чи не степовики? Чи не орду сюди ведеш, шлях їй показуєш, га? Ось дам знати княжим людям, візьмуть вони тебе і запитають…
— А я сам до них піду, — Росько теж підвівся. — Мені нічого боятись, я правдиву вість несу. А хто лжі твоїй повірить, то нехай на той берег перескочить, там руська застава побита лежить печенізькими стрілами. Піду до княгині, сам усе розповім, Ще й нагороду дасть, усі так мені казали. Уклонюся низько, попрошу — нехай вернуть усе, що забрали. І коня теж…
На обличчі Крутія знову з’явилась улеслива посмішка:
— Тепер бачу, що правду мовиш. Але навіщо тобі самому до княжого града на Гору йти? Ти зовсім кволий, ще десь заблукаєш. Та й сторожа вночі не пустить. Я сам схожу, мене там знають. А ти спочинь, я ось тобі кожуха під боки підмощу… — нахилився під стіл.