Що ж, буває. Люду внизу, під Горою, живе без ліку, хиж тулиться під кручами і в яругах безліч. Хтось із князем у похід пішов і там загинув, когось річка забрала, котрогось тур на роги підняв чи варяги на чужину завезли…
Хто за ними побиватиметься, крім жони та дітей? Для князів та бояр робів вистачить.
Та буває й по-іншому, коли прокльони і голосіння скривдженої гострою стрілою вжалять серце якогось відчайдуха, і він, зібравши ватагу, стане на її захист. О, тоді тріщать дубові ворота боярської садиби, розбиваються кліті, що пахнуть медовим духом, і язики полум’я жадібно облизують сухе дерево стін. Поки захеканий боярин доб’ється до княгині, впаде до її ніг, благаючи оборони від смердів, а та пошле своїх гриднів, на місці боярської садиби чадять лише головешки та обсмалені кури кудкудакають.
Отож і зараз, коли хтось докинув, що низовий люд наміряється розбивати боярські кліті, натовп з торговища тож посунув до хижі коваля Дея. Товпилися на вулиці, зчинивши галас і вимагаючи не баритись. Нехай тільки вкаже, на кого з бояр мусять іти. Тоді Дей, кивнувши й Роськові, вийшов з хижі…
— Тихше, тихше, не галасуйте, — втихомирював найбільш палких. — Якщо так сверблять руки, то скоро матимете об що їх почухати — печеніги йдуть на Київ! — гукнув ще, уже дужче. — Чули всі? Орда хоче спалити нас!
Ця страшна вість змусила всіх замовкнути. Ще ніколи кочові люди не заходили так далеко, ще ніколи їхні коні не іржали під стінами стольного града. Видно, велику силу зібрав хан Куря, коли наважився рушити походом на руські землі.
— То що ж нам діяти? — вихопився хтось із натовпу. І в голосі були сподівання й тривога.
— До княгині підемо, щоб дозволила подільським людям на Горі від лиха сховатись. А ще нехай нам дає мечі, станемо разом з її дружиною на заборолах супроти ворога. Згода?
— Згод-а-а-а! Згода-а-а! Треба до княгині йти! — заклекотіло в натовпі.— Ми теж візьмемо мечі! За землю Руську…
— Підемо ми ось, — Дей поклав руку на плече Роськові й кивнув на Бігуна. — А ви йдіть до своїх родів, нехай жінки збирають готовизну, та більше, бо ніхто не знає, скільки сидітимемо на Горі в облозі печенізькій… Ковалі!
— Ми тут! — виступили наперед його родовичі.
— Куйте й гартуйте мечі, та вигострюйте їх, щоб жодна печенізька кольчуга не витримала, навіть ханська, — пожартував їхній старійшина. — Теслі!
— Слухаємо тебе, Дей! — озвалися ті.
— Зрубуйте дерева й тешіть колоди. Поставимо окіллям, щоб коні нападників на них напоролися…
— Кожум’яки і дубильники!
— Ми готові! — Кремезні силачі збилися в гурт, загомоніли: — Багато шкур ми вичинили, усі віддамо.
— Міцні калантарі з них будуть.
— Жодна печенізька стріла не проб’є.
— Ото й гаразд, — похвалив їх Дей, потер чоло, — наче про все погомоніли. Тоді ми пішли до княгині…
Уже й рушив, а потім обернувся до киян, примружив око:
— Що хочу про боярські кліті слово вам сказати. Треба буде, то відчиняться вони для нас. Княгиня звелить боярам. Не дасть нам усім з голоду загибіти.
Повернувся й повів за собою Роська та Бігуна. Натовп постояв, потім рушив за ними. Тільки ті, кому він дав наказ, понесли по хижах низових людей тривогу.
День наливався світлом, і в ньому все вище здіймався княжий град. Його то заступали дерева, то нависав він своїми вежами, здавалось, над самісінькою головою. Ось білою хмаркою закружляли над ними голуби, кинулися було супроти вітру, потім збилися в клубок, злетіли високо-високо і вмить розтанули. Росько пошукав їх поглядом, але опустив очі. Поки піднімалися крутою дорогою, він устиг глянути і на річку, і на далекі ліси. Звідси добре було видно торговище, над яким підносилась подоба Перуна. Підходили до нього люди, вклонялись і клали дари. Палахкотів на требищі вогонь, і сивобородий жрець невідривно дивився на нього. Тільки зрідка змахував широким рукавом білої сорочки, наче щось кидав у вогонь, бо полум’я щоразу зривалося вгору, клубочачись у зеленому диму. «Може, то віщун нашого роду? — придивлявся Росько. — Річка взяла його і принесла сюди, щоб тут служив Перунові».
А далі, за требищем і торговищем, кривулясті вулички та хижі, хижі. «Ой, як багато люду в Києві! Це ж скільки родів тут живе! — Глянув на Гору: — А там, мабуть, ще більше». Наздогнав коваля, торкнув за руку:
— Скажи, дядьку Дей, багато люду живе на тій Горі?
— Та вже ж, — відказав той і собі підвів погляд на вежі.— Князі й бояри люблять мати біля себе багато людей.