— А ти всіх там знаєш?
— Звідки ж мені знати, — стенув плечима коваль. — Я в їхніх хоромах не часто буваю. А тобі, хлопче, нащо?
Росько одвів убік погляд, розмірковуючи: сказати чи ні про Літану. Вирішив змовчати, бо ще нагримає, мовляв, ось-ось орда наскочить, нищитиме і палитиме наші хижі, а тобі в голові якась там Літана. «Нічого не скажу. Розпитаю у людей згодом…» — заспокоїв сам себе. А Дей не дуже й розпитував, бо ось уже й ворота княжого града. Сторожа, забачивши натовп, закалатала в била, списами наїжачилась. Коваль махнув киянам, і ті зупинились віддалік. А сам попереду. Росько і Бігун за ним, підійшли до воріт.
— Хто за старшого?
Високий воїн, мідний щит якого червоно вигравав на сонці, озвався:
— Говори, чого прийшов і навіщо людей привів?
— До княгині йдемо, вість несемо… Ось отрок з поля прибіг, — поставив перед собою Роська. — Мовить, що орда не сьогодні-завтра тут буде. Дозволь, воїне, до княгині пройти, вість важлива…
Воїн кивнув:
— Ідіть за мною. А ви, — наказав сторожі,— зачиніть ворота і нікого не впускайте. Хіба що княжий гінець добиватиметься.
Повів їх вулицями княжого града. Та Росько видивлявся не на боярські хороми за високими огорожами, а шукав Літану. Здавалося, що ось зараз ступне ще крок, і вона з’явиться перед ним, зойкне від несподіванки, кинеться до нього, припаде до грудей, і її м’яка коса лоскотатиме йому щоку. Воїн, що вів їх, застував своїм щитом Роськові вулицю, і він нагнав його, пішов поруч. Той глянув здивовано на молодого огнищанина, тільки невдоволено гмикнув.
Росько ж раптом згадав, що одяг на ньому пошматований, ноги вбиті й чорні, а чуб розкуйовджений, і спаленів від сорому. Що ж це подумає про нього Літана? Нечупара якийсь. Став хапливо обтрушуватись, розчісувати п’ятірнею чуба. Воїн схвально плеснув його по плечу, озирнувся на Дея і Бігуна:
— Тямковитий отрок. Знає, що сувора стара княгиня, не полюбляє вона недбальства ні в одязі, ні в мові. Якщо в тебе і язик знає своє діло, то ще й заслужиш милостиню в неї.— Подумав, щитом проти сонця посвітив і засумнівався: — Хоча за таку лиху вість чи й варто… Воно як глянути… з якого боку…
— Лиха вість, лиха вість, — пробурмотів Дей. — Що б з вами було, якби він не попередив? Ох, ці княжі слуги, з усього зиск хочуть мати. Хоч земля у них під ногами гори, а вони думають про княжу ласку.
Воїн почув його слова. Метнув на коваля гострий погляд:
— Нам ласка князівська добре відома — підставляй голову під меч, а груди під стрілу, коцюбни на вітрі й стужі в сторожі. Так що, чоловіче, не солодша у нас служба, ніж у смердів доля. Меч у руках не легше тримати, ніж чепіги рала.
— Еге ж, не легше… — погодився Дей.
Воїн стримав ходу, пішов поруч з ним, зітхнув:
— Сам я з-під Вручая…[44] Ще безвусим із князем Ігорем, батьком нашого князя, пішов у похід, та оце й досі меча не випускаю з рук. Ним я княжу милість заслужив, а не так, як бояри та всілякі тіуни й посадники, що цілоденно в княжих сінях товпляться.
— Як кличуть тебе, княжий дружиннику?
— Страшком прозвали, бо лютість велику маю у битві…
— Лютість до ворогів, то добре, — засміявся коваль і з повагою подивився на Страшка.
Той, коли наблизився до князівського двору, посуворішав, знову вийшов наперед. Біля широких воріт кинув бородатому воїну:
— До княгині. Вість несемо.
Росько, входячи до княжого двору, озирнувся ще раз на вулицю: багато люду ходить по ній, навіть дівчата перебігають, але його погляд не знаходив Літани.
Потім Страшко довго вів їх через переходи і сіни, сходами, і вони рипіли під їхніми кроками. У передпокої посадив на широку лаву і звелів чекати, а сам, нахилившись, зник за низькими дверима. Згодом з’явився і махнув рукою. Бігун, коли входили, штовхнув Роська гострим ліктем у бік:
— Слова скажи і про Крутія та Білогривого. Нехай звелить віддати коня.
Не встиг відповісти, бо вже стояв посеред світлиці. Сонце вливалося крізь вузькі віконця і прикипало до чисто вимитої дощаної підлоги. Попід стінами лави, застелені килимами. Княгиня сиділа навпроти них у кріслі, худі руки лежали втомлено на колінах, промінь падав на непокриту голову і сріблив волосся, зморшки біля вуст. Тільки очі молодо зблискували, і в них таїлося щось незбагненне, притягувало зір, і острах водночас проймав. «Очі, наче в Перуна…» — подумалось Роськові. Він, як зайшов, так і завмер мов укопаний.
Не зводив очей з княгині. То оця стара, немічна жінка з тонкими руками, крізь шкіру яких просвічуються сині жилки, вигнала огнищан зі своєї землі? Але чому її слухаються відважні й сильні воїни, чому вклоняються бояри й купці, в яких повні кліті добра? Може, вона знає мову богів і вони дають їй дивну силу, якій ніхто не годен противитись? Але їхній віщун теж знався з богами, а річка забрала його. Запитати б її оце зараз, навіщо посадила Воротила до них, навіщо рід згубила його, Літану забрала. Нехай хоч її віддасть. Щось той Страшко мовив про ласку княжу за вість…