Отоді й зродилось серед голодного та спраглого люду:
— Бояри кліті нехай відчинять… кліті відчинять…
Посунули кияни до княжого двору. Та зачинилися перед ними ворота. Найзухваліші почали грюкати й ганьбити бояр, проклинаючи їхню зажерливість та скупість. І хоч удари їхні були негучні, бо що там можуть виморені люди, але почула їх княгиня, звеліла спитати, чого галас зчинили.
Коли ж почула відповідь, зібрала ліпших своїх мужів: бояр, воєвод та посадників у світлиці на раду. Паленіли вони гнівом, бо де ж це бачено, щоб смерди на їхнє добро зазіхали. Навперебій пхалися до Ольги, скаржачись, що ворог не тільки круг града стоїть, а и тут на них точить зуби. Найближче біля княжого крісла боярин Малюта усіх розштовхав. Тілом великий, а прозвали Малютою, бо все йому було мало: хоромів, землі, робів. Гукав дужо, перед обличчям княгині вимахував волохатими руками:
— Відчинимо свої кліті смердам, то скоро самі голодною смертю помремо. Краще до Курі слів[47] відправити з дарами, відкупитись!..
— Краще відчинити ворота ханові, ніж загинути від голоду. Відчинити ворота, відкупимось!.. — репетували ліпші люди[48].
— Звели, княгине, до печенігів збиратись…
Ольга звелась так рвучко, що аж хитнулася, за меч тисяцького Перегуді вхопилась. Мовби сили та рішучості від нього набралась, бо мовила дзвінко, владно, як колись за молодих літ:
— Замовкніть… Жодного слова не бажаю од вас чути! Легкі вони у вас, кидаєтесь ними, мов безвусі отроки… — Болем взялися її очі — Відчинити ворота! Ще ніколи за моєї пам’яті ворожі коні не ступали на вулиці Гори, ще ніколи руський князь не просив у нападників пощади! Ганьба впаде на наші голови…
Бояри і посадники, ніби й не чуючи цих болючих слів, уже не остерігаючись гніву її, товкли своє:
— До хана покірливо треба йти…
— Загинемо всі, старе й мале… Пустка лишиться на цьому місці…
— Нікому на стінах стояти… Зовсім мало воїв лишилось…
Ольга глянула на тисяцького, той опустив сиву голову. Тоді вона втратила суворість і впевненість, підійшла до віконниці — далеко видно з світлиці володарки. Довго дивилася на той берег. Потім підкликала Перегудю:
— Глянь, там видніються коругви воєводи Претича. Уже кілька днів стоїть він з дружиною на тому боці… Чому він не переправиться, чому не йде на поміч? Треба послати до нього гінця, нехай скаже: «Коли не прийдеш до киян, то здамо град, відчинимо ворота печенігам. Але будеш і ти мати ганьбу від цього…»
Тисяцький теж подивився на білі коругви дружини Претича:
— Хто ж проб’ється до нього? Печеніги стіною стоять… Але можна спробувати поспитати серед киян охочого…
Вийшов на ґанок, махнув сторожі:
— Відчиняй ворота, нехай заходить увесь люд.
Коли княжий двір наповнився гомоном, коли тривога і безнадія збила всіх у один живий клубок, голодний блиск очей схрестився на ньому, а худі руки з розчепіреними пальцями потягнулися до нього, Перегудя не відступив, не схопився за меч. Він скинув шолома, сивий чуб упав на чоло.
— Люде київський! — гукнув, і тиша залягла на княжому дворі, замкнула кожному вуста й відкрила вуха, щоб міцно вбирали слова тисяцького, бо ще ніколи не чули смерди і роби в його голосі стільки шаноби та довіри, надії й віри. — Схилятимуть потомки голови перед твоїми славними подвигами, бо силу велику зумів зупинити, своїми грудьми захистити всю Руську землю. Не зганьбили ми свого роду, свого ймення. Та й богатиреві боги не дають вічної сили… Отож і ми обороняємось уже з останніх сил, а печеніги насідають, а лютість ворогів тільки зростає… І що ми можемо супроти їх поставити? — схилив голову. Натовп хитнувся, зітхнув єдиним духом, але ніхто не вихопився зі словом, бо що тут скажеш, бо правду мовить тисяцький Перегудя.
Але недовго стояв він, похиливши голову, простяг руку в бік річки:
— Та поміч є, люди!.. На тому березі стоїть руська дружина. Але нерішучість угніздилась у серцях її воїв. Вони гадають, що ми й самі вистоїмо супроти хана Курі. Якби вони дізналися, що б’ємося ми з останніх сил, то кинулись би через річку нам на поміч… Чуєте, люди київські, хто відважиться пробитись до руської дружини на той берег? — І на кого гляне, той опускає очі, намагається заховатися за спину інших. Матері хапали дітей за плечі, стримуючи їхню зухвалу відчаєність, жони тихою сльозою розмивали завзяття своїх чоловіків, бо йти крізь печенізькі лави — то означало шукати вірної смерті.