13 березня 1918 р. більшовики знову повернулися до Єлисаветграда та відновили контроль над залізницею Єлисавет — Знам'янка. В місті на Інгулі запанувало двовладдя. В Єлисаветграді з'явився новий самопроголошений комендант — анархіст Додонов. Він та червоний командир Асєєв погрожували містянам: «с вами следует разговаривать языком пушек», але побоювалися роззброювати єлисаветградців. Представники Єлисаветграда відправилися до Знам'янки, де перебував більшовицький командир Муравйов, який погрожував знищити місто, якщо не буде виконано його вимоги. Посланці спілкувались з Муравйовим, який для укладання «мирної угоди» зажадав «контрибуції» у сумі 12 млн. руб., яких звісно Тимчасовий комітет революції не мав. [13, с.2].
Паралельно у приміщенні думи відбувається засідання, на якому узгоджується та підписується текст «мирної угоди» між тимчасовим комітетом революції та Додоновим, представником першої армії Асєєва [7, 39]. На засіданні Додонов намагався відмежуватись від Никифорової. Спочатку він заявив, що йому не відомо, де вона перебуває, а згодом сказав, що вона у лікарні в Харкові. А за її «гріх», пограбування каси заводу Ельворті, Никифорова буде віддана під трибунал. «Теперь нужно спешить с миром, — заявляє на засіданні Додонов, — если произойдет провокационное выступление, будет разгромлен весь город. Для нас важна железнодорожная линия, нам нужно спешить, а когда спешат, то не считаются ни с чем». «Мирна угода», яка містила пункти про визнання совєтської влади, роззброєння мешканців та передачі влади від тимчасового комітету революції, який припиняє свою діяльність, виконавчому комітету совета робітників, який має бути створений, була підписана 13 березня о 15:00 [9, с.1].
В подальші дні Полупанов та Додонов намагаються отримати схильне ставлення мешканців. Так, 14 березня вони організували пишні похорони жертв боїв у центрі міста — на кавалерійському плацу, а не біля Петропавлівської (балківської) церкви, як планувалося раніше. По місту розповсюджуються чутки про арешт Никифорової [9, с.2]. Саму ж «мирну угоду» мешканці міста не поспішали виконувати. Визнання совєтської влади — це визнання факту совєтської окупації, писали в ті дні газети. [10, с.2]. Зброя так і не була здана. Не намагалися роззброїти мешканців і самі більшовики. «Начать же мне разоружать, начать новую перепалку», говорить Додонов [10, с.2]. 1 березня представники ще діючого тимчасового комітету революції на вокзалі зустрічаються з командиром першої армії більшовиків Асєєвим, який вимагає від комітету видати відозву про створення загонів червоної армії. Але дій від більшовиків не настало через їхні невдачі на фронті. Однак по місту з'являються чутки про заплановані погроми.
16 березня в думі проходить екстрена закрита нарада. На нараді присутні члени управи та голови думських фракцій (частково вони ж члени тимчасового комітету революції). Говориться про необхідність захисту міста, одночасно щоб заходи по захисту не викликали негативну реакцію більшовиків. Приймається рішення легалізувати домову охорону, яка сприймалась більшовиками, як незаконні збройні формування, шляхом збільшення міліції з 200 до 600 чоловік [1, с.49-50зв.].
Радянська влада, на чому наполягав Муравйов, мала бути сформована з представників місцевих соціалістичних партій (вимога думи) [15]. Невдовзі полупанівці залишили місто під загрозою наступу українсько-німецько-австрійських військ.
Відступ більшовиків з Єлисаветграда мав катастрофічні для міста наслідки. 17 березня в Єлисавет від більшовицького командування надходить телеграма: «Нач. бронепоезда Полупанову и отряду Сиверса 2-го. Предписываю вам немедленно отступать в сторону Знаменки, разрушая мосты и пути» [8, с.75]. Наступного дня 18 березня більшовики вже відкрито говорять, що перед відступом вони підірвуть Балашівський міст, пограбують банки та пустять 2-3 снаряди по місту. Для підриву мосту був підготовлений вагон вибухівки, але делегації від робітників завода Ельворті у ході переговорів з мінерами вдалося отримати обіцянку, що міст не буде підірваний. 19 березня ешелони радянських військ покинули місто, перед тим витягнувши все цінне з вагонів усіх потягів, які стояли на залізничному вокзалі. Після цього адміністрація залізниці відразу ж дала наказ розібрати шляхи як у бік Знам'янки, так і у бік Шестаківки [11, с.4].
Після відступу більшовиків у Єлисаветграді нарешті запанував мир. Керувати містом продовжила міська дума та переобраний ревком (не-більшовицький за своїм складом, який сформували представники соціалістичних партій). Після перемоги над анархістами єлисаветградцям вдалося поповнити запаси одягу, який зберігався в панічно кинутому О. Беленковичем ешелоні (в документах думи його називають ешелоном, здобутим під час народного повстання проти анархістів Марусі Никифорової 9-11 березня). Насправді це був «потяг Беленковича», кинутий ним 7 березня на залізничній станції Єлисаветград). Серед одягу була велика кількість шинелей, теплих сорочок, штанів, старовинної зброї, взуття, серветок, носових хусток, боєприпасів. Речі були передані учасникам повстання, міській лікарні та відділенню червоного хреста, на потреби поховальної комісії [11, арк. 11-28].
Крім Єлисаветграда, більшовики зазнали невдачі під час спроби встановити свою владу, в Глодосах, де діяв потужний осередок підтримки УНР. Глодоські самостійники вдалися до хитрощів. Зважаючи на перевагу більшовицьких сил, яких стягнули під Єлисавет у лютому-березні 1918 р., отамани з «тактичних маневрів перейменувалися на „червоне козацтво, поки до Києва не повернеться українська влада“». Делегації вільних козаків на чолі з Кульчицьким вдалося під час перемовин переконати більшовицького повітового комісара Синявського, що козацтво підтримує радянську владу і, без більшовиків, самостійно стежитиме за порядком на своїй території. Ця хитрість дозволила на певний час уникнути більшовицьких погромів. Але в умовах наступу українсько-німецько-австрійських сил на Україну Синявський наказав їм прибути до Єлисавета, щоб використати в боротьбі на радянському боці. У відповідь армія розгорнула наступ на більшовиків, роззброюючи їхні дрібні підрозділи, арештовуючи більшовицьких агітаторів. Після того, як наприкінці березня 1918 р. в місті відновилася українська влада, там продовжилося формування загонів Вільного козацтва. Отже, Вільне козацтво на теренах нашого краю було одним з найчисельніших та найуспішніших в Україні. Вони не допустили встановлення більшовицької влади на своїй території, а весною 1918 р. разом з німецькими військами вільнокозачі загони звільняли терени повіту від більшовиків. А в березні 1918 р. єлисаветградці навіть просили про допомогу Вільне козацтво Кульчицького, коли боронили місто від анархістів та більшовиків під час «Народного повстання».
Тим часом Єлисаветград поступово налагоджував мирне життя після тривалого спротиву більшовикам та анархістам. Наслідки боїв були тяжкими для Єлисаветграда, який вперше по-справжньому відчув «запах війни». Газета «Голос Юга» друкувала списки вбитих та поранених під час «народного повстання». Ця назва стала загальноприйнятою для подій 24-26 лютого 1918 р., офіційно використовувалася в документах та під час засідання міської думи (першого після повстання 1 березня 1918 р). За даними міської думи в боях загинуло 56 осіб, поранено — 126 [14, 86 зв.]. За більшовицькими підрахунками — 86 вбитих, 140 поранених. Напевне до числа жертв повстання зарахували й робітників Дніпровського заводу м. Кам'янське. Полеглих ховали на міських цвинтарях та окремо на плацу Кавалерійського училища.
Сучасний дослідник В. Чоп назвав події «народного повстання» «парадоксом революції та тріумфом анархії, який однаковою мірою вражав як пересічного громадянина, так і маститого політика» [30, с. 30].
Справді бої між анархістами та єлисаветградцями отримали достатньо широкий резонанс і викликали в деяких випадках діаметрально протилежні оцінки ситуації. Відзначимо, що єлисаветградці розглядали бої з більшовиками та анархістами винятково, як захист рідного міста від зграї злочинців, і дуже пишалися своєю перемогою. Анархісти, яких Ю. Яновський назвав «хоробрим ворогом», були серйозним противником.