Незважаючи на видиму одностайність у засудженні некоректного виразу «красная тряпка», оцінка значимості червоного прапора відрізнялась як серед гласних міської думи, так і серед тодішніх засобів масової інформації. У відповідь на численні статті стосовно прапора у газеті «Известия елисаветградских комитетов социалистических партий», яка була підконтрольна міському голові Крамаренку, в іншій газеті, «Новий шлях», яку видавала Керовнича рада Єлисавета, вийшла стаття «Кривавою стежкою» про злочини, які були зроблені під червоним прапором, з висновком, що жовто-блакитний прапор червоніший за червоний [12, с. 2].
Однак вже 17 квітня 1918 року міська дума знову розглянула питання підняття державного прапора. Цього разу питання було розглянуте на прохання головного комісара уряду УНР Коморного, який відвідав місто після виникнення скандалу з прапором та який мав необмежені повноваження в питаннях діяльності органів місцевого самоврядування. Цього разу питання було вирішено швидко, оскільки за словами головуючого Метта «прохання Коморного було зроблене у коректній формі». У розмові з міським головою Коморний заявив, що хоче аби міська влада працювала у контакті з центральною українською владою, та просив на знак співпраці вивісити жовто-синій прапор, а вислів Базилевича просив вважати непорозумінням. Заяву Гайсинського, який цього разу наполягав на тому, щоб прапор вивішували лише в дні національних свят, не підтримали. За те, щоб вивісити жовто-синій прапор, проголосувало 47 гласних, утрималось 5 [2, с. 105 зв.].
Може здатися, що міська дума була налаштована «проукраїнськи», а відмовились виконати прохання Базилевича через бажання продемонструвати власну значимість перед представником української влади та через несприйняття Базилевича як особистості. Але насправді міська дума жила у своїй паралельній реальності, яка значно відставала від подій, що стрімко змінювались. Підтвердженням цього є те, що жовто-блакитний прапор був піднятий поряд з червоним, адже за висловом члена управи Волотковського саме червоний прапор символізував єдність «всіх народів Росії» [2, с. 105 зв.]. Для більшості гласних міської думи червоний прапор продовжував лишатись ознакою інтернаціональної боротьби, хоча з 8 квітня 1918 року він став офіційним прапором іншої держави — Росії — замість триколора [15, с. 3]. Паралельна реальність була причиною того, чому міська дума та управа продовжували використовувати печатки, на яких двоголовий орел (герб Російської імперії) був поєднаний з імперською назвою Єлисаветград [3, с. 141 зв.], ігноруючи офіційно затверджені законами УНР тризуб [4, с. 165-166] та назву Єлисавет [4, с. 181-182], які беззастережно використовували всі без винятку українські органи влади. Через паралельну реальність у своєму діловодстві міська дума та управа використовували російську мову, а документи, надіслані українською мовою, обов'язково перекладали російською. Українську мову міська управа та дума використовували у виняткових випадках для перекладу своїх російськомовних листів особливого значення, які адресувались українським владним органам [5, с. 9, 10, 12, 13].
Доба гетьманату
квітень-грудень 1918
Глава 1.
М.Сінченко, Ю. Митрофаненко.
Конфлікт прапорів або Дума проти гетьманату
29 квітня 1918 р. у Києві відбувся державний переворот. За підтримки німців та відповідно до рішення з'їзду хліборобів-землевласників влада в Києві перейшла до гетьмана Павла Скоропадського. Центральну Раду було розпущено, а УНР та її законодавство ліквідовано. В Україні встановився режим монархічної влади Павла Скоропадського, а замість УНР було проголошено Українську Державу.
С. Шевченко в книзі «Кавалерія» звернув увагу, що для єлисаветградців доба Гетьманату розпочалася святом 1 травня. Зранку за хорошої погоди сюди прибули з червоними прапорами представники профспілок, партій і робітничих організацій. Лунали промови про врятування завоювань революції, про інтернаціоналізм, линули мелодії «Марсельєзи», спів «гімну свободи». Один з промовців запропонував перейменувати Кавалерійський плац на майдан Перемоги. Але його опонент Яків Броун (член міської думи) заперечив: «Перемога над ким? Однієї частини трудового народу над іншою? Ні. Це майдан поразки, майдан кривавого розколу всередині трудової сім'ї і цей розкол поклав початок кінця революції». Потім процесія попрямувала до фортечних валів, де біля могил знову виголошувалися промови.
Максим Сінченко описав цікавий епізод, який стався 1 травня 1918 року (в УНР цей день був як вихідний. П. Скоропадський встиг скасувати УНР, а вихідний — ні! — Ю. М.). Тому в Єлисаветі пройшла святкова демонстрація за маршрутом Кавалерійський плац (Ковалівський парк) — Фортечні вали. Коли хода підійшла до міської управи, на якій майоріли червоний та синьо-жовтий прапори, хтось із учасників демонстрації вигукнув: «Да здравствует красное знамя!», і відразу ж пролунала відповідь від іншого учасника: «Нехай живе Україна!»
Надалі подаємо перші кроки Української держави в Єлисаветграді за текстом книги «Кавалерія».
На початку травня городяни знайомляться з текстом Закону про тимчасовий державний устрій України, підписаного Гетьманом всієї України Павлом Скоропадським та отаманом Миколою Устимовичем (дядьком уродженця Єлисаветграда Володимира Шульгина). Невдовзі з'їзд земельних власників Єлисаветградщини надіслав за підписом головуючого Ерделі телеграфне вітання Гетьману, отримавши відповідь Скоропадського та Генерального писаря Полтавця-Остряниці. Міністром юстиції нового уряду став С. Шелухін, який свого часу працював єлисаветградським суддею. Заступником губернського комісара нова влада призначила землевласника (у районі ст. Канатового) Я. Саргані, губернським старшиною — колишнього голову Олександрійського земства С. Пищевича, Чигиринським повітовим старостою — начальника ліквідованої єлисаветградської кінної міліції. Українським комендантом Єлисаветграда, як ішлося в публікації в місцевій пресі, став підполковник Любимов. Р. Коваль пише, що за гетьмана комендантом міста був М. Сердюк, у майбутньому — петлюрівець, учитель С. Покровського. Діяла і німецька комендатура, яка невдовзі перебралася із кавучилища до сусідньої громадської жіночої гімназії. Помічник повітового комісара Пилипенко передав справи новопризначеному комісару В. В. Верещагіну (заступник — К. А. Гудевич), у наказі № 1 якого, зокрема, йшлося про необхідність роззброєння. Невдовзі було обіцяно за здані гармату — 50 крб., кулемет — 12,5 крб., гвинтівку — 1 крб., що на той час складало немалі гроші. В Українському робітничому клубі (на вулиці Н. Донській) відбулися збори старшин і козаків, які служили в українських частинах або працювали з українізації війська.
Про вимоги українського командування до поведінки своїх підлеглих у побуті свідчить такий факт. Двоє вояків з частини, яка базувалася в колишньому кавучилищі, помітили, як один селянин добре вторгував за свиней і, коли той повертався додому Бобринецьким шосе, пограбували його на 21 тисячу крб. У відповідь приїжджий верхи непомітно для грабіжників прослідкував за ними в місто, де зумів їх затримати і повідомити в частину. Там солдатів розстріляли за те, що ганьбили честь і гідність українського війська. Попри ліквідацію ЄКУ в місті діяло товариство взаємодопомоги його колишніх юнкерів і службовців. Зокрема, на 2 червня у реальному училищі були призначені загальні збори цієї організації. Через кілька днів генерал, колишній викладач (з 1 вересня 1911 р. мешкав у буд. Пашковського по вул. Миргородській) ЄКУ О. Дорошкевич (20.8.1874-12.1.1919), отримавши призначення до українського корпусу, штаб котрого мав бути в Чернігові, прибув до Єлисаветграда за родиною. Олександр Васильович здобував освіту в Московському військовому училищі, Миколаївській академії Генштабу, воював проти Японії, у Першу світову війну став генералмайором. Із 17 квітня 1918 р. призначається отаманом (командувачем) Чернігівського (згодом — 5-го) корпусу Армії УНР (потім — Української держави). У Хмельовому в цей час було вбито випускника кавучилища, 20-річного начальника волосної міліції Ю. Г. Коншина. Ще під час перебування в кадетському корпусі він добровольцем відправився до війська, де отримав за хоробрість Георгіївського хреста. До вказаної волості він прибув після закриття ЄКУ. У гарнізонному зібранні на розі Дворцової вул. і Театрального пров. розмістилася канцелярія комітету допомоги військовим інвалідам. У цьому приміщенні відбулася лотерея-алегрі на користь товариства допомоги бідним католикам.