Українські частини брали участь у бойових сутичках у краї. Дев'яти військовикам полку ім. Івана Гонти кілька годин довелося відбивати напад у маєтку Зеєля під Бобринцем, поки прибула основна частина загону на чолі із уже згадуваним Князевим (1922 р. чекісти згадуватимуть одного з організаторів українського підпілля в Єлисаветградському повіті, петлюрівського офіцера Григорія Князева, який очолював групи в районі Ставидла — Миронівки — Володимирівни — Обознівки — Лелеківки — Сентово — Ясинуватки, був заарештований у справі «Щирі»). Останній, як і Нетреба, був поранений у руку в переможній атаці. Невдовзі до Єлисаветграда прибули 59-й Люблінський і 60-й Замосцський українські полки 15-ї піхотної (майбутньої 2-ї Херсонської української) дивізії, розташувавшись у московських казармах напроти жіночої гімназії. Їх очолювали полковники Терлецький і Жеврецький.
25 травня центральними вулицями марширували австрійські війська. Парад приймав начальник дивізії зі своїм штабом. За невиконання вимог австро-угорців ними було усунено з посади міського голову С.П. Крамаренка (в. о. голови став Л. В. Панасюк). За декламування зі сцени під час любительського спектаклю в театрі вірша, «спрямованого проти німців», було заарештовано сина українського кавалерійського полковника Зубова. Його мали передати австро-угорському військово-польовому суду за «порушення громадського спокою і порядку». Родичі звернулися до командира іноземців, генерала з проханням, з огляду на юнацьку легковажність звинувачуваного, поставитись до нього поблажливо і обмежитись арештом, не піддаючи іншим покаранням. Вночі 26 червня невідомі обстріляли австро-угорських вартових біля юнкерських таборів. У Лелеківці австро-угорські загони роззброїли мешканців, захопивши понад 100 гвинтівок та розстрілявши більшовика К. Настасієнка.
В травні 1918 р. тепер вже за Гетьманату продовжився конфлікт прапорів. 1 травня 1918 року, який був затверджений УHP вихідним днем, у Єлисаветі пройшла святкова демонстрація за маршрутом Кавалерійський плац (Ковалівський парк) — Фортечні вали. Коли хода підійшла до міської управи, на якій майоріли червоний та синьо-жовтий прапори, хтось із учасників демонстрації вигукнув: «Да здравствует красное знамя!», і відразу ж пролунала відповідь від іншого учасника: «Нехай живе Україна!».
Червоний прапор протримався поряд з жовто-синім недовго. З переворотом у Києві та утворенням Української Держави Скоропадського в Єлисаветі також змінились представники центральної української влади. Методи нової влади були дієвіші. Один з кроків — міські службовці присягнули на вірність Українській Державі та гетьману Скоропадському [6]. Іншим кроком, до якого вдався помічник повітового коменданта Єлисавета осавул Гриценко, був припис до міського голови Крамаренка зняти червоний прапор до 17:00 30 червня 1918 року. У відведений час прапор не був знятий, тому Гриценко наступного дня зняв прапор власноруч [17, с. 2].
У Державному архіві Кіровоградської області в описі документів Єлисаветградської міської управи під номером 751 значиться справа про встановлення українського прапора. Ця справа могла б бути важливим джерелом інформації, якби вона не мала статусу «зникла». Однак подібні «дрібниці» не можуть стати на заваді встановленню істини за наявності бажання збирати її по частинках у різних документах, газетах та книжках. Заплутана історія з прапором, що відтворена за матеріалами, які перебувають у відкритому доступі, є наочним того підтвердженням.
Паралельно з цими подіями 2 липня 1918 року австрійським командуванням за участі повітового старости Єлисавета Верещагіна були відсторонені від своїх посад міський голова Крамаренко, члени міської управи Волотковський, Апокін, а також голова думи Метт [2, с. 170; 7, с.9,14].
Максим Сінченко дослідив й інші причини конфліктів між різними формами влади в Україні в період Гетьманату (квітень — грудень 1918 р.). На його думку, події 1918 року характеризуються негативним ставленням населення та органів місцевого самоврядування до окупаційних австрійських військ, які перебували в Україні відповідно до Берестейського договору.
Гірше ставлення ніж до австрійських військ у місцевої влади було до більшовиків. На початку 1918 року в місті відбувались збройні зіткнення мешканців міста з більшовиками. Міські управа та дума робили спроби домовитись з більшовицькими ватажками, але незалежно від домовленостей населення тогочасного Кіровограда зазнавало втрат та збитків від більшовиків.
На цьому фоні міські органи самоврядування були схильними співпрацювати з «українською» владою. «Українська влада» — так називали в місті Центральну раду УНР, Українську Державу Скоропадського та Директорію УНР. Після вигнання більшовиків з Києва саме в українській владі бачили порятунок від більшовиків міські посадовці та гласні. Однак міська дума та управа, хоч і намагалися уникати непорозумінь з органами центральної української влади, але й не ініціювали зближення з нею. Тогочасні міські органи самоврядування виступали сторонніми глядачами. Тому й виникали конфлікти, про які піде мова нижче.
19 червня 1918 року, через місяць свого перебування на посаді губерніального старости Херсонщини, Семен Пищевич призначив проведення ревізії діяльності міської управи [1, арк.161-161зв]. Хто саме виступив ініціатором проведення ревізії — губерніальний староста, повітовий староста Василь Верещагін чи хтось інший — невідомо, але потреба у ревізії існувала, адже тогочасним містом гуляли чутки, а в місцевих газетах виходили статті про розкрадання членами управи міського майна. Організатором ревізії виступив повітовий староста Єлисавета Верещагін. Ревізія повітової ревізійної комісії викликала масу зауважень з боку міської управи та думи, тому міська дума створила альтернативну міську ревізійну комісію [1, арк.161-161зв]. Але вона не зняла звинувачення, які обговорювала громада міста. Мова йде в першу чергу про відсутність обліку реалізації спирту, який міська управа реалізовувала відповідно до рішення, прийнятого міською думою у січні 1918 року [1, арк. 2], що давало підстави говорити про привласнення посадовими особами управи коштів від реалізації.
Ймовірно це стало однією з причин відсторонення від посад міського голови Сергія Крамаренка, членів міської управи Бориса Волотковського, Сергія Апокіна, а також голови думи Якова Метта [1, с. 170; 2, с.9, 14]. Верещагін особисто оголосив про відсторонення посадовців. Лишилось невідомим, хто виступив з ініціативою відсторонення. Верещагін заявив, що ініціатором виступає австрійське командування. У якості доказу він демонстрував лист австрійського командування [2, с.6, 8]. В той же час у розмові з представниками управи австрійський комендант Епштейн заявив, що ініціатива виходить саме від Верещагіна. [1, с.171-171зв; 2 с.20]. Щоб відмінити рішення про відсторонення, міська дума відрядила делегацію до херсонського губерніального старости Семена Пищевича, якому підпорядковувався Верещагін[1, с. 171зв; 2 с.20зв]. Пищевич добре знав ситуацію в Єлисаветі, адже свого часу був головою Олександрійської повітової земської управи. Але він не надав тієї допомоги, на яку розраховували делегати. Після розмови з командиром австрійського корпусу губерніальний староста дозволив залишитися до вирішення ситуації міському голові та членам управи [1, с.172; 2, с.28-29], а щодо голови думи Метта рішення не змінилось. [1, с.172] Потрібно зазначити, що до кінця серпня ситуація не вирішилась, тому Крамаренко та Апокін написали заяви про відставку [2, с.32-33].