Особливість доби Гетьманату полягала ще й у тому, що П. Скоропадський перебував одразу під впливом трьох світоглядів. Німці хотіли бачити Україну слабкою та залежною від них. Українське оточення гетьмана (М. Міхновський, Д. Дорошенко, Д. Донцов, В. Липинський) прагнули побудови сильної Української держави. Проросійські кола, настрій яких майстерно описав Михайло Булгаков у романі «Біла гвардія» на прикладі родини Турбіних та їх оточення, марили ідеєю «великой и неделимой», з Україною як Малоросією і Новоросією у її складі. Між цими колами й точилася боротьба за вплив на гетьмана, а призначені посадовці нерідко мали відверто проросійську орієнтацію. Ф. Шепелю вдалося відшукати в архіві документ, який підтверджує цю думку. Мова йде про допит Федора Квартюка — керівника Олександрійської «Просвіти», яка при гетьмані вже офіційно не існувала. Повітовий староста Мазуркевич запросив співочий гурток (Ф. Шепель з іронією зазначив «це все, що лишилося легально від „Просвіти“, яка при гетьманові в Олександрії офіційно вже не існувала), керований Квартюком виступити перед офіцерами гетьманської варти та німецької армії. Але репертуар — пісні „Ще не вмерла Україна“, „Заповіт“, декламування „І мертвим, і живим...“ — не сподобався присутнім, Ф. Квартюка разом з колективом „попросили“ зі сцени. Понад те невдовзі, як у підозрілої особи, провели вдома трус!
Спогади Тіни Книшенко (Харитини Пекарчук) — кримчанки, яка в квітні 1918 р. прибула до Єлисавета, доповнюють картину спогадів Квартюка про проросійські погляди чиновників Гетьманату. „Дня 29 квітня 1918 р. у Києві здійснився переворот, силою якого прийшов до влади гетьман Павло Скоропадський. Це привело з собою деякі зміни. В Єлисаветграді назначено новим командантом міста полковника Любімова і з ним у мене відразу прийшло до непорозумінь. Найперше я відмовилася наново складати присягу, мотивуючи тим, що я вже раз присягала на вірність Укр. Нар. Республіці. По-друге я вперто відмовлялась уживати російської мови, яка тепер здобула собі рівноправне місце в канцелярії. Після кількох таких „дискусій“ командант не міг задержати мене, хоч признав, що я могла б їм бути потрібна. Відійшовши добровільно, я прийняла працю секретарки інструкторського відділу у Союзі Кооперативів“.
Нерідко на посади за Гетьманату потрапляли люди, які були прихильниками „єдиної і неділимої“, планували перечекати існування Української держави, тимчасово пристосовуючись до українізації, яку планомірно здійснював П. Скоропадський. Саме про таких писав Дмитро Дорошенко, який очолював міністерство закордонних справ в уряді Скоропадського, описуючи історичний період 1918 року, пише таке: „Але тому, що переворот відбувся дуже швидко й почасти навіть несподівано для багатьох прихильників гетьманства, то не було часу наперед обміркувати й уломити списки кандидатів на посади губерніяльних і повітових старост: ці списки довелось укладати наспіх в момент перевороту, і зараз же потому призначені кандидати заняли свої посади... Як це буває завжди, коли діло робиться наспіх, під гарячу хвилину, знайшлося чимало зовсім випадкових призначень або з тих чи інших причин — невдалих...“.
У цьому контексті цікаво простежити за долею посадовця Верещагіна. М. Сінченко в мемуарах тогочасних діячів знайшов чимало прикладів відданості Верещагіна Українській державі. Корнило Кізюк, який керував австрійською комендатурою Єлисавета, зазначає, що Верещагін був поміщиком села Масляниківка [6, с.12]. Завдяки цій згадці стає зрозумілим, що саме Василь Верещагін у червні 1918 року посприяв тому, що в Масляниківці була розквартирована гуцульська сотня Українських січових стрільців й оселився член німецької царської родини Вільгельм Габсбург, він же полковник УСС Василь Вишиваний.
З тогочасних газет ми дізнаємося, що у квітні 1918 року Василь Верещагін займав посаду комісара однієї з міліцейських дільниць. Разом з тим у тих же газетах він фігурує і як благодійник, що надавав грошову допомогу вдові льотчика, який загинув у дні народного повстання у Єлисаветі. Можна припустити, що і сам Верещагін брав участь у боях з анархістами та більшовиками у складі міліції, яка воювала на боці мешканців міста.
Позитивне ставлення представника гетьмана у Єлисаветі до державного прапора, використання у спілкуванні та діловодстві державної української мови, державних символів, української назви Єлисавет, які були затверджені ще законами УНР, участь у міському житті, реагування на настрої громади могли б свідчити про патріотичний настрій Верещагіна. Але, на думку дослідника, насправді все було набагато складніше.
Верещагін, який за часів Російської імперії був офіцером царської армії, у документах Державного архіву Кіровоградської області у період до призначення на посаду повітового старости згадується як представник спілки офіцерів. Не зважаючи на отримання впливової посади в Українській Державі, Верещагін продовжує носити військову форму Російської імперії. Виходить, що саме Верещагін в Єлисаветі уособлював „золотопогонників“, які за часів режиму Скоропадського викликали негативне ставлення у проукраїнські налаштованої частини населення.
Особистість Верещагіна розкривається краще фразою Корнила Кізюка: „староста Верещагін чорносотенний москаль“. Ця характеристика збігається з характеристикою Романа Купчинського. Купчинський, який в лавах українських січових стрільців провів 5 місяців на Єлисаветчині, є автором стрілецьких пісень, серед яких є і пісня про Єлисавет „Як стрільці йшли з України“. Одна з дійових осіб оповідання Купчинського „На степах“, в основу якого лягли реальні події, полячка пані Цінціборська так відгукується про Верещагіна: „— Ах, той староста страшний москаль! — сказала шепотом. — Не терпить поляків! — А українців любить? — Тільки Росія і Росія...“.
Що Верещагін замість поширення української ідеї переживає за звільнення Москви від більшовиків, чітко показує інший епізод з оповідання „На степах“, у якому власник цукроварень росіянин Винокуров виголосив такий тост:
„Я — русский, але в Україні виріс і живу, я є громадянином української держави, тому буду її боронити, бо вона мене боронить. На руки пана старости передаю чолобитню для ясновельможного пана гетьмана. Нехай живе гетьман Павло Скоропадський. Уррра!“
Верещагін ще більше посірів, а його очі дивилися гостро й непривітно на Вінокурова:
— Ви, Іване Івановичу, сьогодні трохи пересолили! — сказав терпко до Вінокурова.
— Чому, дозвольте спитати? — підніс густі брови Вінокуров.
— Бо говорили, як мазепинець. Ви забуваєте, що на Дону збирається наша русска армія, що мати Росія жде від нас усіх визволення з большевицького ярма.
— Це від мене не залежить — відповів спокійно Вінокуров. — Як наш уряд накаже — так і буде.
— А де ж ваш руській патріотизм?!».
«Верещагін насправді не мав на своїй зовнішності ані одної характерної риски, так би сказати, породистого москаля. Скорше можна було б приняти його за якогось кавказця або татарина», — відзначив у своїх споминах «Українські січові стрільці на Єлисаветчині» Фотій Мелешко, який у 1918 році очолював Глодоське вільне козацтво та був головою Глодоської волосної народної управи.
Напрошується висновок, що за спілкуванням українською мовою, за контролем дотримання українських законів, за шануванням українських державних символів, за високою державною посадою Української Держави могла бути захована турбота за долю «матері Росії».
Поступово такі «верещагіни», «турбіни», «корнети оболенські» й «поручики Голіцини» — відверто проросійські сили збільшували вплив на П. Скоропадського, що й призвело до зміни політичного курсу Української держави в листопаді 1918 р. Тим часом в селах розгорталася селянська війна...