Доба Центральної Ради
Березень 1917 — квітень 1918 в Єлисаветградському повіті
Глава 1.
Ю. Митрофаненко, М. Ковальчук.
Конфлікт революцій на Поінгуллі (березень 1917 — лютий 1918 р.)
Більшість земель теперішньої Кіровоградщини входила до Єлисаветградського та Олександрійського повітів Херсонської губернії, частина західних — до Уманського повіту Київської губернії, а також частина сучасного Олександрівського району. Про події Лютневої демократичної революції 1917 в Росії мешканці краю дізналися в березні 1917 р. з різних джерел. Краєзнавці Петро Кизименко та Федір Шепель дослідили, як мешканці міста на Інгулі отримали звістку про революційні події в Петрограді. Федору Шепелю в обласному архіві вдалося відшукати розпорядження, яке надійшло до Єлисаветграда з Петрограда, адресоване членам міської думи. У ньому повідомлялося про революційні події в столиці і лунав заклик: «Второго марта Государь Император Николай Второй отрёкся от престола, передал наследие брату своему Великому князю Михаилу Александровичу, который третьего марта отказался воспринять теперешнюю власть и призвал население подчиняться Временному Правительству, облечённому всей полнотой власти... Прошу обратиться к членам вверенного Вам учреждения позабыть свои личные интересы и даже нужды и приступить к спокойной дружной работе на благо горячо любимой Родины».
Ширше коло мешканців нашого краю про революційні події дізналися з часопису «Голос Юга», який вдалося відшукати Петру Кизименку. В номері від 2 березня 1917 р. було надруковано повідомлення з Петрограда про створення та склад Тимчасового комітету Державної Думи. Тут був вміщений і коментар газети зі сподіванням, що нова влада допоможе Росії вийти з біди.
«Будемо вірити, — писав невідомий автор, — що Тимчасовий комітет Думи... знайде у собі сили скласти уряд, що міг би об'єднати, обновити і повести за собою країну. Будемо вірити, що настав кінець тому часу, коли... хотіли керувати не лише без народу, але й усупереч йому й усупереч благу країни. Будемо сподіватись, що надії наших ворогів на наші внутрішні суперечки не справдяться» [8, с. 194].
Революційні зміни в Росії Єлисаветград підтримав. Газета «Голос Юга» писала про настрої міщан: «Звістка про петроградські події викликала у всіх прошарках суспільства велику радість. На вулицях зовсім незнайомі люди вітали одне одного. У місті весь час царює порядок» [8, с. 195].
Логічним продовженням революційних змін в Росії стали процеси Української революції, які досліджував відомий краєзнавець Сергій Шевченко. В березні 1917 р. у Києві було утворено Українську Центральну Раду, яку очолив Михайло Грушевський. Українську революцію в Єлисаветграді також зустріли схвально. 29 березня 1917 року на зборах українців робітників усіх міських заводів за участю багатьох представників національної інтелігенції, артистів української трупи, студентів була обрана Постійна рада (українська), яка підтримала київську Центральну Раду на чолі з М. Грушевським. До складу єлисаветградської ради увійшли, зокрема, представники впливових українських політичних партій: українських соціалістів-федералістів, соціал-демократів та есерів [13].
1917 р. став роком відродження товариства «Просвіта» на теренах України. На території сучасної Кіровоградщини «Просвіта», «Селянські спілки» та інші українські організації були створені в Єлисаветграді, Масляниківці, Веселівці, Аджамці, Глодосах, Новоукраїнці, Бобринці, Семенастому, Павлівці. Єлисаветградську «Просвіту» очолив юрист і громадський діяч Василь Нікітін. Серед активістів просвітянського руху був Юрій Дроботковський — у майбутньому активний учасник повстанського руху. За прикладом «Просвіти» почалося створення українських учнівських та учительських громад [13].
Згодом в Єлисаветграді, Олександрії, Бобринці виникли військові національні підрозділи вільних козаків та гайдамаків. У селах інструктори Центральної Ради пропагували українську ідею. У квітні створилися громади робітників-українців місцевих заводів, та урядовців-українців. Виникли рада офіцерських та солдатських депутатів, товариство військових лікарів. Діяла рада робітничих і солдатських депутатів.
Упродовж 1917-1918 рр. виникла значна кількість вільнокозацьких загонів. Їх вирізняли культурно-просвітницька діяльність, вироблення організаційних статутів, більшою мірою правоохоронні, ніж військові функції, перебування на посадах керівників (отаманів) цивільних осіб. 6 травня 1917 року газета «Голос Юга» розмістила оголошення про плановану урочисту українську демонстрацію за участю місцевих військових, офіцерів кавалерійського училища. Через три дні українська громада Єлисаветграда затвердила свій статут, який ставив за мету об'єднати всі українські прогресивні організації і партії у місті та його околицях, поширювати серед рідного народу ідеї національного і політичного самовизначення. Очолив раду організації Тищенко-Василевський, його заступниками обрано Василя Акацатова (про цікаву долю В. Акацатова писали С. Шевченко [13] та Ф. Шепель [14]) та Василя Нікітіна, радниками — Панасевича, Картузова, Бутенка, Прищепенка, Байкова та Якубовського. Цього ж місяця виник робітничий український клуб. У дні Трійці українська громада влаштувала урочисту ходу містом. У Грецькій церкві (нині Кафедральний собор) відбувся молебень за многоліття Української Центральної Ради, панахида по Т. Шевченку, гетьманах Дорошенку і Полуботку. Сьомого травня 1917 р. перший мітинг організували нечисленні і маловпливові тоді в місті російські соціал-демократи. На кавплацу виступили проїжджі більшовики-матроси, яким опонували меншовики.
Крім українських національних громад, активністю вирізнялися польські та єврейські організації. Зокрема, Єлисаветградська єврейська община, яка навіть в умовах жорстокого тиску та обмежень зажди була активною та дієвою, після Лютневої революції розгорнула бурхливу діяльність. Матеріали газети «Голос Юга» (березень-грудень 1917 р.) дозволяють поспостерігати за активністю єврейської громади. З весни 1917 р. у місті утворюються Єврейське товариство ремісничої праці, товариство ревнителів єврейської культури, літератури, єврейських древностей та музики; організація юнкерів-євреїв, студентський сіоністський гурток «Геховер». Пожвавлюється культурне життя єврейської спільноти: починають діяти гурток єврейського драматичного мистецтва, зібрання любителів єврейської мови «Тарбус». Створюється спортивний єврейський клуб «Маккабі». Починає виходити часопис «Новий Ізраїль» [8].
Навесні та влітку 1917 р. Єлисаветград переживає період активізації політичного життя. Це була доба мітингів та політичних дискусій. Місцева преса друкували матеріали про ті події українською, єврейською, російською мовами.
В червні на майданах населених пунктів краю відбуваються всенародні читання першого Універсалу Центральної Ради (автор — уродженець Єлисаветграда — заступник голови ЦР, голова Генерального секретаріату Володимир Винниченко), котрий проголосив автономію України. У повітовому центрі діяли українські бібліотеки, влаштовувалися концерти, спектаклі. «Аматорами-українцями була поставлена вистава для вояків, що видужують, на користь ради робітничих і солдатських депутатів та робітничого українського клубу», — писав «Голос Юга».
В липні 1917 р. Єлисаветград відвідала «бабця революції» Катерина Брешковська, яка закликала підтримати Тимчасовий уряд, йти на фронт і перемогою над ворогом закріпити свободу [8, с. 208].
У серпні 1917 р. після оприлюднення «Тимчасової Інструкції Тимчасового Уряду Генеральному Секретаріату» особливої гостроти набуло питання про підпорядкування Херсонської губернії (Єлисаветградського та Олександрійського повітів) Петрограду (владі Тимчасового уряду) або Києву (Центральній Раді). Українська громада повіту визнавала владу Центральної Ради, проросійська міська дума Єлисаветграда висловила підтримку Тимчасовому уряду.
Вплив більшовиків на революційні процеси на теренах краю був незначним. У передмові до згадуваної книжки «Годы борьбы...» про це сказано відверто: «...В отношении своей политической активности тогдашний Елисаветград... был погружен в глубокую политическую спячку». «Елисаветградский пролетариат, особенно в самой своей многочисленной части — эльвортовской — оставлял желать много лучшего и отрадного в отношении своей политической сознательности и революционности» [5].