У с. Глодосах місцевий поміщик з допомогою австрійської команди почав вимагати повторної контрибуції із селян за грабунки 1917 року. Він вніс у списки не самих грабіжників, а побільше заможних селян. Селяни вирядили делегацію до УСС і лише втручання архикнязя врятувало село від погрому. Найбільш відомих активістів глодоського «вільного козацтва» австрійці заарештували. В. Старосольський з іншими старшинами УСС втрутився і звільнив кількох козаків [32, с.14], поміж ними — і Ф. Мелешка. Щоб уникнути повторного арешту, Мелешко переховувався серед стрільців.
Подібно до Ф. Мелешка, серед стрільців переховувались й інші місцеві українські діячі. В. Вишиваний вирішив навіть організувати з них новий курінь та призначив курінним В. Старосольського. Курінь Вишколу із місцевих новобранців проіснував недовго, команда австрійського корпусу заборонила його формувати. Стрільців-степовиків було розподілено між іншими куренями.
Добра слава про В.Вишиваного та УСС-ів ширилась по Україні, а до Відня та Берліна посипались скарги поміщиків та донесення, що стрільці бунтують селянство проти австрійських військ, підтримують повстанців. За свідченням ад'ютанта В. Габсбурга Е. Лярішенка, під безпосередньою опікою архикнязя перебувала низка українських отаманів — Н. Махно, Зелений, М. Шинкар, Л. Шевченко [29, с.264]. Щоправда, ніякі документальні дані не підтверджують цього факту. Лише в спогадах учасників визвольних змагань трапляються твердження, що галичани були «до певної міри тим кітом, що з'єднював українські повстання, звертав їх в національне русло. Навіть такий Зелений, що воював проти ріжних напрямів української політики, і той ішов галичанам на руку» [1, с.13].
Серед звинувачень УСС був пункт про їхню агітацію серед місцевого населення ідеї передання гетьманської булави з рук П.Скоропадського В. Вишиваному. Факт розробки плану зміни гетьмана в Україні стрілецькою старшиною та деякими політичними діячами Галичини і Наддніпрянщини дійсно мав місце, про що свідчить у своїй праці про В.Вишиваного Н.Гірняк [9, с.19-20]. Але спеціальної пропагандистської акції в цьому плані стрілецтво не проводило.
Щоб припинити ці чутки, які нагнітали політичне протистояння в Україні та за її межами — між Австро-Угорщиною та Німеччиною, було проведено спеціальне слідство в справі легіону УСС. Представник Міністерства закордонних справ при австрійській військовій команді в Україні генерал Травтмансдорф у результаті слідства прийшов до таких висновків: легіон виявляє спротив тенденціям військової влади, бунтує населення проти наявного ладу в Україні, прагне до відокремлення Галичини від Австрії і приєднання її до України, намагається прогнати з України союзні війська, поширює серед населення більшовицькі ідеї, нацьковує селян проти великих землевласників і жидів, не визнає уряду гетьмана Скоропадського й агітує проти нього, бажає, щоб архикнязь Вільгельм став володарем великої української держави, що мала сягати аж по Карпати. Тому було рекомендовано негайно відкликати легіон з України [48, с.50].
Щодо більшовицьких переконань січових стрільців, то австрійські експерти, звичайно, перебільшили. Багато демократичних засад, яких дотримувались стрільці, видавались австрійським консерваторам за соціалістичні та більшовицькі. Але на той час стрілецтво активно відмежовувалось від ідеології більшовизму, незважаючи на зовнішню схожість. Для галицького стрільця найголовнішим ідеалом був національний мир, можливість вільного національного розвитку, а соціальні фактори національного державотворення йшли на другому місці. «Зараження» більшовицькими ідеями галицьких стрільців, звичайно, мало місце, але не в такому обсязі, як це подавали радянські історики. Не підтверджуються документально дані І.І. Компанійця, що поширенню більшовицьких ідей у Галичині сприяли солдати тих частин, які опинилися в Україні після її окупації австро-німецькими військами. Автор старанно уникає назви УСС, згадуючи факт направлення австрійським командуванням у район Єлисаветграда близько 1 тисячі солдат з Галичини (насправді легіон нараховував більше 2 тисяч стрільців) та стверджує, що «місцеві селяни, з якими солдати здружилися, радили їм підняти повстання проти німців та австрійців. Внаслідок цієї агітації солдати відмовилися коритися своїм офіцерам і вимагали тримісячної відпустки додому. Коли офіцери не виконали їхні вимоги, то солдати повстали. Військові власті вирішили за краще відпустити всіх солдат у Галичину» [26, с.287]. Наведені твердження є свідченням того, як кон'юктурні рамки радянської історичної науки змушували дослідників вихолощувати реальні факти.
Галицькі стрільці домагались забезпечення загальнодемократичних прав українців у власній державі, соціальної та національної справедливості. Влітку 1918 р. на Єлисаветградщині склалася парадоксальна ситуація: частина окупаційного війська прагнула незалежності окупованої держави більше, ніж переважна більшість державних службовців, які над розбудовою цієї незалежності працювали.
Політика окупаційних держав, для яких Брестський мир був тимчасовим перепочинком, розраховувалась на те, щоб забезпечити мир і дати хліб власним народам, а не українському. За роки світової війни німецькі та австро-угорські війська набули солідного досвіду «господарювання» на окупованих територіях Бельгії, Румунії, Польщі. Цей досвід вони широко використовували й в Україні. У липні 1918 р. в Україні діяла розгалужена система військово-економічних організацій, що займались вивезенням сировини та продовольства. Єлисаветградська контора Держхліббюро відправила в квітні й травні до Німеччини та Австро-Угорщини з державних запасів 251 286 пудів хлібопродуктів, а 2 червня отримала наряд на відправку ще 1 089 649 пудів, хоч заготівельні склади в повіті вже були порожніми [46, с.357]. На січових стрільців, які прибули в Єлисаветградський повіт на початку червня, покладалось завдання забезпечити вивезення продовольства.
Галицький стрілець Дем'ян Пеленський влітку 1918 р. був зв'язковим між австрійською військовою командою та місцевою українською адміністрацією міста. У його обов'язки входило спостереження за внутрішнім обігом збіжжя. Він згадував: «Моїм шефом був майор граф Лєдоховскі, великий україножер. Коли тільки мене бачив, білів з досади... В хлібнім бюрі стрінувся я зі самими жидами-маклєрами з українськими назвищами, як Котляревський, Шевченко, Хмельницький, тілько один книговодець називався Бравнштайн. Всі вони з погордою і ненависно відносились до всього, що українське. Не любили і австрійців. Це хлібне бюро було правдоподібно большевицьке, бо скрито працювало над нищенням і розсаджуванням знутра державности» [37, с.75-76].
Окупаційні власті влітку 1918 р. розгорнули в українському селі справжню війну за хліб. Причому ставку робили на негайний вивіз урожаю. Вони побоювалися, що селяни після жнив так сховають хліб, що його марно буде шукати. Основним аргументом у заготівлі хліба стала збройна сила. Методика дій була простою: збройний загін займав село, зганяв людей на майдан і вимагав здати певну кількість хліба, худоби та іншого продовольства. Якщо вимоги не виконувалися, населення обкладалося контрибуцією, підлягало фізичній розправі й конфіскаціям. Вивезення хліба набуло таких розмірів, що Єлисаветградська міська управа вимушена була просити допомоги в австрійського командування. Завдяки втручанню стрілецької старшини та особисто В.Габсбурга, австрійці видали хлібні пайки працівникам залізниці (які вантажили хліб у вагони та відправляли його), а наприкінці серпня на потреби міста було виділено один вагон борошна [14].
Літо 1918 р. стало часом інтенсивного формування повстанських загонів, які в офіційних документах звалися «більшовицькими бандами». Такі загони дедалі частіше вступали у відкриті бої з окремими гарнізонами і військовими частинами окупантів. Єлисаветградський повіт був одним із найнеспокійніших. На початку червня австрійські частини жорстоко придушили Канізьке повстання, а наприкінці місяця відбулася сутичка з повстанцями в с.Тишківці. Карателі спалили в селі 220 селянських хат і розстріляли «большевиків».