Прийшла черга й стрілецьких сотень проводити каральні операції проти повстанців. Докладно про це розповідає стрілець Мирон Заклинський [24]. «Каральні» операції стрільців перетворювались у національні маніфестації, сприяли культурному зближенню. Після таких «операцій» австрійське командування мало підстави бути незадоволеним.
Українські Січові Стрільці ще до приїзду в Єлисаветград знали, що тут жив і працював основоположник української кооперації, «артільний батько» Микола Левитський. Сам Микола Васильович високо цінував січовий рух у Галичині та радісно вітав стрілецтво. Спілкування з ним давало можливість стрільцям осягнути переваги кооперативного руху, його особливості на Наддніпрянщині. У 1920-30-х роках багато колишніх стрільців стали організаторами кооперативного руху в Галичині. Перебування УСС у Єлисаветграді збіглося із святкуванням ювілею М.В. Левитського. У місцевій та центральній пресі в повідомленні про святкування ювілею вказувалось: «Мало кому на Вкраїні не відоме ім'я Миколи Васильовича Левитського. Широкі простори української землі по цей і по той бік Збруча знають і шанують його, яко „артільного батька“, що сорок літ тому організацією хліборобських артілів заложив основу для широкого кооперативного будівництва, тоді поневоленої, а тепер вільної України. Велика сила кооперативних організацій, широкою сіткою розкиданих по Вкраїні, мають його за свого фундатора і ідейного керовника» [22].
Восени 1918 р., коли було оголошено мобілізацію до українського війська, свідомі українці в Єлисаветграді вирішили заснувати Український Січовий Курінь. Ініціаторами стали сотник М. Вербицький та Ф. Мелешко, а приєднались до них переважно ті, хто переховувався в лавах УСС. Гетьманське військове командування не бачило потреби в такому формуванні та заборонило його організацію. Всіх добровольців записували до Єлисаветградського пішого полку. Командир куреня М. Вербицький вирішив не підкорятися наказу. Курінь захопив приміщення колишнього кавалерійського училища та утримував його кілька тижнів. Харчами допомагали «Союз споживчих товариств» та УСС-и. Аж коли М. Вербицький пригрозив, що курінь у повному складі перейде до УСС, його було визнано за одиницю українського війська [31, с.207].
Австрійські власті мали великий вплив на формування органів державної адміністрації, в тому числі й господарських. Архикнязь Вільгельм наполегливо добивався, щоб на основні пости місцевої адміністрації були призначені свідомі українці, переважно члени єлисаветградської «Просвіти».
Галичани ніяк не могли надивуватись безмежними степовими просторами, широкими ланами та хазяйновитістю місцевих селян. Йосип Гірняк (брат Никифора, пізніше відомий український актор) пригадував: «усе це чарувало своєю неохопною безмежністю мене, галицького подоляка, що звик до вузенької смужки поля, перерізаної безчисленними межами» [10, с.69].
Серед стрільців були юристи, які допомагали вирішити різні справи. Особливо селяни любили й поважали В. Старосольського. Були також і лікарі, які надавали посильну медичну допомогу селянам. С. Тобілевич свідчить, що в повіті тоді косила людей «іспанка», від якої померло також і багато стрільців. Особливо їй запам'ятався один похорон в Єлисаветграді, коли «ховали заразом скілька душ померлих стрільців. Увесь город йшов за ними, свої і чужі плакали як діти під звуки того душу надриваючого співу» [44, с.ЗЗ]. Виважена соціально-економічна політика Українських Січових Стрільців, хоч і не була до вподоби австрійським окупаційним властям, давала відчутні результати. «Хоч як розбещено людей по селах останніми подіями, але дух ладу і законности, заведений у стрілецтві, та щирі і справедливі до всіх відносини, заімпонували народови. Сваволя затихла, злочинства не було, а старі гріхи остались нерозслідуваними» — писала С. Тобілевич [44, с.22]. А газета «Елисаветградский день» в липні 1918 року констатувала факт, що в повіті відзначається менша кількість злочинів [20].
З усіх ділянок багатогранної діяльності Українських Січових Стрільців серед українського населення Галичини, Буковини та Наддніпрянщини найважливішою була культурно-освітня робота. До революції Галичина мала найкращі умови для розвитку національної освіти, там видавались українські книги, вільно розвивалось народне мистецтво, проводилась активна національно-просвітницька робота. На Наддніпрянщині таких сприятливих умов для розвитку національної культури не було, національно свідомої інтелігенції було мало, особливо на селі. Стрільці розуміли ці проблеми та намагались максимально оживити національні почуття серед наддніпрянців.
Повсюди, де перебували частини УСС, проводилась інтенсивна культурно-освітня праця. Спільно з місцевими патріотами стрільці організовували читальні «Просвіти», народні школи, аматорські драматичні гуртки, хори, різного роду масові заходи.
Влітку на Єлисаветградщині, коли школи були закриті на канікули або були зайняті під постій військових частин, стрільці організовували народні, вечірні, недільні школи з однією метою: розповісти про славне козацьке минуле, розбудити національну свідомість селян. В.Вишиваний пригадував, що в період постою в Єлисаветграді він «на власну руку відкомандовував по різних губерніях України чимало стрільців, щоб вони організовували школи. Четар Микола Саєвич і сотник Дмитро Вітовський були з цим завданням на Поділлі і на Херсонщині й вони справді мали багато успіхів» [6, с.53]. Були це не вчителі-професіонали, а «будителі» національного духу.
Міністерство Народної Освіти гетьманської Держави організувало влітку 1918 р. в основних повітових центрах курси українознавства для учителів народних шкіл. Такі курси діяли також і в Єлисаветграді з 2 5 червня по 15 липня для учителів Єлисаветградського та Олександрійського повітів. На курсах перебувало 243 вчителі початкових шкіл, які вивчали історію України, українську мову та методику математики [49]. Українські Січові Стрільці організували спільний пікнік з учителями «на розритій могилі за 12 км від Масляниківки». Ф. Мелешко пригадував, як гучно й весело було на тій вечері. Промовляли тоді патріотичні промови — від УСС В. Старосольський, а від місцевих українців — Ф. Мелешко, який дещо патетично говорив: «Наша Україна сьогодні ще є подібна до отого щербатого місяця на небі. Але ми добре знаємо, що він скоро покажеться нам повноколим. І отака наша Україна ще щербата, і хоч сьогодні ще немає виглядів, що вона скоро заокруглиться, але ми мусимо триматися і боротися, щоб те як найскорше сталося» [31, с.203].
Стрілецька пісня була сильним чинником взаємопорозуміння між галицькими стрільцями й місцевими жителями. Вона лунала повсюди, де з'являлись стрільці та заявляла про їхнє українство. С. Ріпецький писав: «Пам'ятаємо, як одної гарячої неділі, в червні 1918 р., перемарширувало вулицями Єлисавету шість або сім сотень вишколу УСС, на переді зі старшиною на конях, зі стрілецьким прапором, орхестрою та спеціально створеним для цього маршу великим хором. Широким гомоном розливалася тоді по вулицях цього міста стрілецька пісня. Так пізнало населення Єлисавету УССтрільців, як своїх земляків, сердечно з ними зжилось та щиро за ними жалкувало, коли вони виїздили на Буковину» [38, с.145].
У стрілецькому пісенному літопису записаний і виїзд на центрально-українські землі («Зажурились галичанки») і побут «на тих широких, на тих розлогих степах» («Як стрільці йшли з України»). Ці та інші пісні Р. Купчинського стали улюбленими в стрілецтві та серед місцевих жителів. У пісні «Як стрільці йшли з України» особливо «чути тугу за тими гарними соняшними днями, які стрілецтво пережило в м.Єлисаветі і підміських селах, де стояло довший час» [5, с. 495]. У цій пісні як у тексті, так і в мелодії відчутні місцеві впливи. Народними стали пісні Купчинського «Мав я раз дівчиноньку» та Л. Лепкого «Гей, видно село».