Цікавий спогад залишив більшовик Трифон Гуляницький, який у 1917 р. працював на заводі Ельворті. Він згадував, що багато робітників заводу Ельворті були селянами-куркулями, які тримали батраків у своїх господарствах [7]. Крім того, робітники найбільшого в Єлисаветграді заводу Ельворті не розуміли, для чого проганяти буржуїв, які дають роботу і платять гарну зарплату [7]. Тому соціальна база антибільшовицького руху на Кіровоградщині була вельми потужною. «Єлисаветградський пролетаріат (особливо ельвортінський, найбільше підприємство дореволюційного Єлисавета — прим. авт.) перешкоджав переростанню буржуазної революції в соціалістичну», — подібним чином оцінили настрої робітництва місцеві більшовики [5]. Сучасник тих подій Ф. Нікітін також згадував, що прихильників петроградської революції тут «було дуже мало». Отже, робітники і селяни не підтримували «робітничо-селянську владу».
Враховуючи неспроможність місцевих більшовиків конкурувати з іншими політичними силами, до міста на Інгулі направили підтримку. Лідер місцевих більшовиків Трифон Гуляницький згадував, що на початку вересня 1917 року для підтримки більшовицького впливу в Єлисаветі з Петрограда прибули Закс та Гомберг, і організаційна робота закипіла. 17 вересня ними була створена Єлисаветградська організація РСДРП (б). Її першим головою було обрано «товариша з Петрограда» Закса. Перебував він у Єлисаветграді до грудня 1917 року [5].
Відомий краєзнавець Володимир Босько, аналізуючи зміст доволі правдивих більшовицьких спогадів, зібраних у книжці «Годы борьбы», пише: «Особливий інтерес викликає глава „Создание самостоятельной большевистской организации“. Попри те, що уродженці Єлисаветградщини Зінов'єв і Троцький після Лютневої революції 1917 року почали активну підготовку соціалістичної революції у столиці Російської імперії, у їхньому рідному місті революційною ситуацією і не пахло» [2]. Проте чимало наших земляків-прихильників більшовицької революції активно діяли в Петрограді. Зокрема, Лейба Бронштейн (Лев Троцький), Григорій Апфельбаум (Зінов'єв), брати Гомберги, Віктор Таратута, Олена Розмирович, Григорій Мельничанський.
7 листопада 1917 р. у Петрограді відбувся більшовицький переворот за активної участі наших земляків. А Лев Троцький взагалі був головним організатором більшовицького перевороту, який збігся з його днем народження! Отже, Володимир Босько мав рацію, коли висловив думку про те, що ідеологами, організаторами, фінансистами та учасниками Жовтневого перевороту в Росії стали уродженці нашого краю! Один із його численних матеріалів на цю тему має назву «Експорт більшовицької революції: з Єлисаветграда в Петроград і в зворотньому напрямку...»! [2]. Саме так, бо якщо в Петрограді прихильників більшовизму для державного перевороту було достатньо, то в Єлисаветграді ситуація була зовсім іншою.
Більшим авторитетом у населення тоді користувалися наші земляки-прихильники УНР, впливові діячі Української революції: перші прем'єр-міністри УНР Володимир Винниченко та Всеволод Голубович, член Центральної Ради, відомий теоретик та практик кооперативного руху Микола Левитський (почесний член Єлисаветградського комітету Української партії соціалістів-революціонерів) закликав:
«Дорогі брати мої! Інакше не можу вас звати, як брати, бо вас же тут у повіті 74%, а поруч — в Олександрійському — аж 88 %. Це наша земля, тут на кожен вершок по відру крові нашої вилито, то чия ж це земля? Царі розкрали і пороздавали нашу землю... а тепер вона до нас вернулася.
Центральна Рада складається виключно з соціалістів усієї України. Вона діє лише в інтересах трудового народу, бо сама цілком складається з його представників... буржуазія нам чужа.
Не можна навіть думки допустити, що Єлисаветградський повіт не визнає України. Хто ж нами буде правити? Якийсь там Родзянко?» [8].
21 листопада 1917 р. Центральна Рада оприлюднила текст III Універсалу, автором якого був В. Винниченко, яким було проголошено УНР, а Херсонська губернія, до складу якої входили Єлисаветградський та Олександрійський повіти увійшли до складу УНР.
А от більшовикам не вдалося встановити свою владу в Єлисаветі. Рішення про підтримку перевороту в Петрограді не здобуло більшості. Не переконав земляків навіть ораторський талант Григорія Зінов'єва, який прибув до рідного міста 21 листопада 1917 року і виступав з агітаційною промовою.
Політично рік завершувався ухвалою новообраних повітових земських гласних про входження Єлисаветградщини «до неділимої України, що входить до складу Всеросійської Федерації» та початком виборчої кампанії до Установчих зборів УНР. До списку кандидатів Української соціалдемократичної робітничої партії від Херсонщини увійшли добре відомі в Єлисаветграді В.К. Винниченко, М.Я. Панасович, Т.М. Тищенко-Василевський, А.Ф. Островський.
У листопаді 1917 р. в Єлисаветграді та Єлисаветградському й Олександрійському повітах відбулися вибори до Всеросійських Установчих зборів, а в січні 1918 р. було обрано делегатів до Установчих зборів УНР. В Єлисаветградському повіті перемогли списки УСДРП, а в Єлисаветграді — блок єврейських партій. А от більшовики зазнали на тих виборах політичної поразки. Так, на виборах до Українських установчих зборів, які пройшли на початку січня 1918 року, більшовики отримали 8% підтримки цивільного населення Єлисавета (845 з 10492, що проголосували) [4, с.З]. Водночас серед військових підтримка більшовиків складала 37%, що становило 569 чоловік (з 1541 військового, що проголосував). Тобто значна частина симпатиків більшовиків у місті мала зброю.
Новообрані представники земства Єлисаветградського повіту на своєму першому засіданні на початку 20-х чисел грудня також «прийняли постанову про входження повіту до неділимої України, що входить до складу Всеросійської Федерації».
На початку грудня відділ «Вільного козацтва» Генерального секретаріату внутрішніх справ України, очолюваного В. Винниченком, направив Єлисаветградській міськуправі Статут організації Вільного козацтва. С.І. Шевченко, аналізуючи процеси створення вільного козацтва на теренах нашого краю, писав, що «на Інгулі пробуджується козацький дух Калнишевського, Мазепи, Лелеки, Завади, їхніх сподвижників» [13]. Козацькі сотні, курені виникають також на Новоархангельщині, Добровеличківщині, Новоукраїнщині, Новомиргородщині, в інших регіонах Центральної України. У жовтні 1917 року в Чигирині випускника Єлисаветградського земського реального училища Івана Полтавця-Остряницю обрали наказним військовим отаманом Вільного козацтва (військовим отаманом став Павло Скоропадський). Про процеси створення Вільного козацтва на теренах нашого краю згадував навіть Павло Скоропадський.
«...Організація вільних козаків, набрана виключно із заводських робітників в Єлисаветграді... численна... Голова її приїздив до мене в Київ. Судячи по ньому, там... були сильні українські національні тенденції, але багато було ще й революційного чаду», — згадував П. Скоропадський [ 12].
Отже, ідея створення загонів Вільного козацтва на теренах краю мала успіх. Але в політичній боротьбі вони залишалися доволі пасивними. Чому? Більшість загонів Вільного козацтва утворилися в селах, які були далекими від політичної боротьби в містах. Їх цікавив інший бік революції: економічний і найважливіше питання для селянства — земля.
В колективній монографії про селянський повстанський рух в Україні з інтригуючою назвою «Війна з державою та за державу?» Володимир Лободаев (автор ідеї та упорядник цього видання) поставив під сумнів тезу, що 1917 р. був мирною фазою «Великої Російської революції», у фарватері якої розгорталися процеси Української революції [3]. Вже навесні 1917 р. під час весняної сівби селяни домагалися передачі їм незасіяних поміщицьких земель, зниження орендних плат, не обійшлося й без розгромів маєтків та насильства над їхніми власниками. Селяни захоплювали не лише поміщицькі землі, а й столипінські відруби. На території краю виникли земельні комітети, які здійснювали аграрні перетворення. Особливою завзятістю при перерозподілі поміщицької землі вирізнялися селяни Хмельового та Малої Виски. В Глодосах селяни вигнали поміщиків, а загін міліції, присланий з Єлисаветграда, не зумів відновити право власності поміщиків. У квітні 1917 р. селяни Мощеної, Могильного та Салькового (Гайсинський повіт Подільської губернії) захопили поміщицьке майно.