Ідеологічну роботу з населенням проводили «Червоні Просвіти». Використовуючи мітинги, лекції, читання пропагандистської літератури на кшталт «Азбуки комунізму», ці агітаційні осередки намагалися залучити до соціальних перетворень якомога більше симпатиків.
Подальшому розгортанню комуністичного експерименту завадила німецько-австрійська окупація, що проходила у рамках Берестейської угоди між УНР та Центральними державами. Їхній наступ, що розпочався 18 лютого, проходив за всіма правилами «ешелонної війни». Зокрема, у безпосередній близькості від Новогеоргіївська та прилеглих до нього територій окупанти просувалися по магістралях Одеса — Бобринська — Черкаси — Золотоноша, Миколаїв — Знам'янка — Кременчук — Бахмач, Тернополь — Жмеринка — Вапнярка — Знам'янка — Кременчук.
Невдовзі після вторгнення головнокомандуючий більшовицькими військами на Україні В. Антонов-Овсієнко призначив командуючих Полтавською, Бахмацькою та Знам'янською фронтовими дільницями. Ними стали відповідно Кіквідзе, Примаков, Коляденко. На останнього покладалося завдання захищати залізничну гілку Бобринська — Знам'янка — Єлисаветград і тим самим нейтралізувати можливий вихід німців до Катеринослава та Кременчука. На крайньому правому фланзі військ Коляденка, в районі Новогеоргїївськ — Чигирин, розташувалися червоногвардійські загони Мангустова і Акимова. Про притаманні подібним формуванням зразка весни 1918 року риси правдиво розповіла у книзі спогадів колишня народний секретар Євгенія Бош:
«...Отряды отправлялись на участки фронта наспех сформированные, плохо вооружённые и почти не снабжённые. Спайки среди них не было. Старые солдаты, взявшиеся снова за винтовку, были в этих отрядах в громадном меньшинстве, распылялись в общей массе и теряли свою боеспособность. Отряды, формировавшиеся спешно, часто представляли из себя крайне разнохарактерную массу, не признающую ничьего авторитета, кроме своего командира отряда. Командиром в этих отрядах был тот, кто сформировал их, и назначение командира штабом грозило развалом отряда. Весьма часто среди этих командиров встречались авантюристы, пьяницы и совершенно чуждые Советской власти лица. Да и командиры отрядов, формировавшихся штабом, весьма нередко назначались из случайно подвернувшихся людей, за отсутствием своих кадров работников, и мало чем отличались от самоназначенных командиров... Вновь формируемые отряды, приходя на фронт, в большинстве случаев не усиливали создавшуюся в первые дни группу войск, а вносили дезорганизацию и при малейшем удобном случае спешили скрыться в тыл, где они могли беспрепятственно разъезжать по железнодорожным линиям и угрозами добывать себе всё необходимое на местах остановок...»
(Правоту слів Є. Бош ілюструє доля червоногвардійського очільника Мангустова [за іншими джерелами — Монгустова]. У революційному сум'ятті йому вдавалося протягом певного терміну приховувати своє небездоганне дореволюційне минуле. Але невдовзі його таємницю було розкрито, і колишній ротмістр царської жандармерії наклав головою за особистим наказом головкома В. Антонова-Овсієнка).
Звісно, що за такого стану бойової підготовки червоногвардійців просування кайзерівських військ відбувалося надзвичайно швидко. 26 березня 1918 р. внаслідок захоплення німецькою дивізією фон дер Гольца залізничної станції Кременчук над загонами Мангустова й Акимова нависла загроза оточення. Щойно створену за наказом В. Антонова-Овсієнка оборонну лінію Кривий Ріг — Олександрія — Градизьк довелося залишити. Власне кажучи, відомостей про активні бойові дії на території Олександрійського та Єлизаветградського повіту у джерелах, що збереглися, не зафіксовано. Натомість є згадки про активну антибільшовицьку діяльність осередків місцевого самозахисту, в тому числі загонів Вільного Козацтва. Так, вже 2 березня 1918 року збройний виступ місцевої варти ліквідував повноваження місцевого ревкому у повітовій Олександрії. Зміна влади не обійшлася без жертв з боку мирного населення. Зокрема, випадкова куля увірвала життя відомого міського освітянина, члена земської управи Сошкіна.
Протягом кількох днів німецька дивізія генерал-лейтенанта фон Арніна блискавично пройшла Єлисаветчиною, змітаючи на своєму шляху слабкі більшовицькі застави. Усі силкування більшовицької влади відстрочити власне падіння пропали даремно — наприкінці квітня 1918 року їй було покладено край. Аналітичний зріз пануючих у тодішньому українському поспільстві настроїв та загального соціально-економічного стану УНР міститься у доповідній записці урядовця Міністерства закордонних справ Німеччини К. Росса.
«...Уся держава поділена на низку окремих областей, обмежованих кордонами повіту, міста, а іноді й осібними селами. Влада в таких областях належить різноманітним партіям, а також окремим політичним авантюристам, розбійникам та диктаторам. Можна побачити оперезані шанцями села, що ведуть між собою війну через поміщицьку землю. Осібні отамани володарюють у областях, підкоренням яких вони зобов'язані допомозі своїх прибічників та найманців. У своєму розпорядженні вони мають кулемети, гармати та панцерники, і взагалі багато зброї розтягнуто населенням...
Україна справляє враження держави, що не відчуває ні в чому нестатку... Єдиним продуктом харчування, нестача якого відчувається у містах, є хліб, оскільки селяни не везуть його до міста. Проте м'ясо можна знайти повсюдно в будь-якій кількості. За словами жителів, у селах маються великі запаси схованого збіжжя... Але доступ до нього буде пов'язаний з великими складнощами. Селянин, що має у своєму розпорядженні значні запаси збіжжя та грошей, не бажає нічого продавати.
Кількість кредитних білетів, завдяки необмеженому друку, настільки велика і їхня цінність настільки впала, що володіння ними не має для селянина жодних спокус. До того ж, він не знає, що і коли він зможе отримати за свої продукти і тому вважає за доцільне тримати їх у схованці.
Велику роль відіграє антагонізм між містом та селом. За умов жахливої недостачі пересувного складу селянин не може придбати у місті будь-що, в чому має потребу. І навіть за дуже високої ціни на хліб важливим буде схилити селянина до продажу значної кількості їстівних припасів. Але він охоче обміняє їх на товари, яких йому бракує. Це сільськогосподарські знаряддя, шкура, посуд, одяг та чоботи. Другою підставою для небажання продавати хліб є заборона продажу алкоголю та відміна урядової винної монополії. Горілка, як і взагалі алкоголь, є на Україні надзвичайно ходовим товаром і у містах її можна придбати лише за неймовірні гроші. Разом з тим, всі селяни виготовляють самогон. А оскільки ціна на зерно не перевищує 18 карбованців за пуд, а із пуду зерна можна отримати 3 пляшки горілки цінністю в 90 карбованців, то самогоноваріння є для селян новою підставою не продавати зерно...
Усі представники великого землеволодіння наголошують на тому, що селяни обробляють землю тільки для власного споживання і що надлишок для вивозу (на потреби Центральних держав — В. С.) може бути отриманий тільки за допомоги великого землеволодіння. Частина маєтків були засіяні восени і дали гарний врожай. Але для подальшого ведення господарства немає необхідних засобів, оскільки селяни захопили живий реманент та знаряддя. Окрім того, в маєтках ніхто не хоче сіяти, не знаючи, хто буде збирати врожай. Подальшою перешкодою для ведення господарства у великих маєтках є висока оплата праці. Вона, а також складнощі під час пошуку робочих рук є головною перешкодою для економічного розвитку України. Воно зумовлено деморалізацією народу і тим, що він відвик від будь-якої роботи...