Яким би великим не було політичне сум'яття у державі, все ж втома від війни та революції й потреба у спокої у всіх прошарках населення є надзвичайно сильною. Можна сказати, що будь-який уряд, що здобуде прихильність більшості населення та буде в змозі забезпечити громадський лад, зможе закріпитися...»
Відновлений за допомогою кайзерівських багнетів соціалістичний кабінет В. Голубовича, на думку автора, «нічого не забув і нічому не навчився». Низка прорахунків (продовження політики «соціалізації» землі, конфлікти з німецьким командуванням, відсутність зворотного зв'язку із регіонами) знищила залишки народної довіри до щойно відновленого уряду УНР. Небувалих розмірів набув бандитизм. На сумну норму перетворилися такі повідомлення:
«В Александрийском уезде в селе (назва нерозбірлива — В. С.) разбойники забрались в дом крестьянина, владельца 80 десятин земли К. Хударенко, убили хозяина, его жену и 14-летнюю девушку, находившуюся в качестве прислуги. Ограблено 2000 рублей...»
Відомий краєзнавець-аматор М. Караката згадував:
«З часу захоплення України німцями грабіжницькі банди відчули безвідповідальність через відсутність по селах твердої влади. Озброєні гвинтівками, обрізами, револьверами, шаблями і всякою холодною зброєю, переважно нечисленні складом (5-10 осіб), діяли вночі, нападаючи на заможницькі сім'ї, грабували матеріальні цінності, не лише золоті чи срібні речі та гроші, а й взуття, одяг, матерію, полотно тощо, а пограбованих хазяїв безжально вбивали. Так, в Андрусівці, було вбито лісопромисловця Ярцева, в Калантаєві поміщика Дейнеку, в хуторі Чернечому вирізано сім'ю Єлисея Юшки...»
Боротьбу із злочинністю намагалися вести губернські правоохоронні органи. Відлунням їхньої діяльності залишилися повідомлення про розшук на кшталт:
«На основании 846, 847, 848 и 851 ст. уст. угол, суд., по определению Елисаветградского Окружного суда отыскивается крест, с. Мироновки, той же волости, Александрийского уезда, Херсонской губернии, Семен Лаврентьев Беличенко, обвин. по 13, Зч. 1654 ст. ул. о наказаниях. Приметы отыскиваемого: 31 год, среднего роста, волосы и брови темно-русые, нос ровный умеренный, лицо смуглое, телосложения плотного.
Всякий, кому известно местопребывание Семена Лаврентьева Беличенко, обязан указать Суду, где он находится, установление, в ведомстве которых окажется имущество Семена Лаврентьева Беличенко, обязаны немедленно отдать его в опекунское управление...»
Мало переймаючись розгулом кримінальщини, центральний уряд тішив себе грандіозними державотворчими прожектами. Зокрема, закон від 6 березня 1918 року скасовував «старорежимний» поділ УНР на губернії та повіти. Замість цього планувалося утворення 32 «земель». Територія Олександрійського повіту мала відійти до «Низу» (центр — у м. Єлизаветграді). То ж єдиним гарантом відновлення в Україні громадського спокою виступали німецько-австрійські війська. Вже перший наказ єлизаветградського коменданта генерал-майора Зака був показовою демонстрацією сили. Селяни мали в триденний термін здати озброєння, що лишилося в них після розвалу царської армії, а також негайно повернути поміщикам усе майно, захоплене взимку 1917-1918 років. Наостанок генерал Зак пропонував краянам терміново розпочати польові роботи. В 10-их числах квітня, згідно з попередньою домовленістю про розподіл сфер впливу, на території Волинської, Подільської, Херсонської та Катеринославської губерній відбулася заміна німецьких військ на підрозділи 2-ої австро-угорської армії фельдмаршала Е. Бем-Ермолі. Єлисаветградський та Олександрійський повіти окупували частини 7-ої кавалерійської дивізії. Іноземна військова присутність спочатку суттєво знизила рівень злочинності. Натомість почала зростати напруга у стосунках поміж місцевим населенням та окупантами. Про це свідчить доповідна записка херсонського губернського комісара Г.В. Нянчура на ім'я головного окружного комісара Херсонщини, Таврії та Катеринославщини:
«3 апреля 1918 года
Мне часто поступают от крестьян разных уездов Херсонщини заявления и жалобы на то, что немецкая и австрийская военная власть вмешивается во внутреннюю жизнь земских управ и земельных комитетов, а также без разрешения и даже согласования с местной Властью украинской реквизирует у крестьян продовольственные продукты и разное имущество, как лошадей, коров, свиней и др., выдавая за это неофициальные клочки бумаги на немецком языке, с которыми предлагают обращаться за платой к немецкому штабу в Одессе. Когда же крестьяне обращались к этому штабу, то им отвечали, что нет денег.
Таким образом общественные институции приостанавливают свою работу, а крестьяне остаются без скота и денег, что приводит к возмущению крестьян против немецких войск и создаёт на селе панику.
Поэтому прошу обратиться к немецко-австрийскому командованию с предложением об издании отдельного приказа войсковым частям не вмешиваться в общественные дела населения и не производить никаких реквизиций без согласования с местной Властью, также, чтобы реквизиционные квитанции были подписаны, утверждены нашими комиссарами или институциями. При этом необходимо ясно указывать, куда нужно обращаться за деньгами и что делать, если немецкий штаб по тем или иным причинам отказывается платить деньги.
Обо всём этом прошу уведомить меня, а также если немецким командованием будет издан соответствующий приказ, или может быть такой уже издан, то указать мне № такого приказа для руководства в каждом отдельном случае на месте.
Губернский комиссар Нянчур»
Державний переворот 29-30 квітня 1918 р. призупинив політичну кар'єру не тільки Гордія Васильовича Нянчура, а й інших губернських та повітових комісарів УНР. До речі, самі ці посади також зникли з політичного ужитку. Згідно з законом гетьмана Павла Скоропадського від 16 травня 1918 року на місцях запроваджувалася владна інституція губернських та повітових старост. Протягом місяця після гетьманського перевороту відбулася кардинальна кадрова ротація. Так, 14 травня 1918 року херсонським губернським старостою було призначено екс-голову Олександрійської повітової земської управи Семена Григоровича Пищевича. Маючи чималий життєвий та управлінський досвід, колишній депутат Державної Думи 4-го скликання вигідно відрізнявся з-поміж інших губернаторів діловою хваткою та розпорядливістю. Йому безпосередньо підпорядковувалися повітові старости Верещагін (Єлисаветград), Ключніков (Олександрія) та ін. Замість міліції громадську безпеку мали забезпечувати загони Державної варти. Крім того, з числа демобілізованих військовослужбовців на території Херсонської губернії було організовано 8 добровольчих офіцерських сотень.
Чергову зміну влади населення губернії сприйняло доволі пасивно. Кілька місяців по тому населення Херсонщини переймалося перш за все повсякденними господарськими турботами та перерозподілом земельних площ. Наприкінці липня 1918 року було створено Олександрійську повітову земельно-ліквідаційну комісію. До її складу увійшли повітовий староста, представники міністерств землеробства, юстиції, внутрішніх справ, фінансів, державного контролю, а також місцеві земці. Комісії ставилося за мету завдання визначити розміри поміщицьких збитків, спричинених реквізиціями 1917 року, та порядок їхнього стягнення із селян. Репресії тільки посилювали вороже ставлення до знов прибулих. На адресу С. Пищевича стали надходити скарги про панське свавілля. Персональна відповідальність за належний збір врожаю з подальшим відправленням певної його частини до Австро-Угорщини змушувала херсонського губернатора творчо використовувати досвід Тимчасового уряду. 11 липня 1918 року Пищевич підписав наказ за №4, в якому окреслювався спектр допомоги австро-угорських військ під час жнив. До переліку послуг входили: придушення можливих безпорядків (відмова від роботи, псування реманенту); доставка паливно-мастильних матеріалів та запчастин до сільськогосподарської техніки.