Наприкінці 1918 р. Олександрія завдяки отаману Н. Григор'єву стала одним з важливих центрів революції на периферії: своєрідним Гуляйполем Херсонщини. Близькість важливої залізничної станції Знам'янка в умовах рейкової війни робила ситуацію в повіті непередбачуваною, а кожну владу швидкоплинною. 1919 рік стане яскравим тому підтвердженням.
Глава 2.
В. Білошапка.
Революційні процеси в Притясминні 1917-1918 рр.
Революційні події 1917 року в Росії і Україні дали поштовх для поширення української ідеї і на теренах Притясминня.
Тема Української революції 1917-1921 років на Олександрівщині — частині Притясминня, що входило на той час до Чигиринського повіту Київської губернії, особливо початкового її періоду 1917-1918 років, є практично не дослідженою. Окремі факти з історії краю того часу автору вдалось знайти у працях О. Солодаря, архівних документах державних архівів Київської і Черкаської областей, у періодичних та інших виданнях. Вони і стали основою для цієї публікації, що ставить за мету висвітлити, бодай частково, події, що відбувались у краї в 1917-1918 роках.
23 травня 1917 року в Чигирині проведене Українське національне свято, куди зібрались люди з усього Чигиринського повіту. Ввечері того ж дня організатори свята влаштували концерт, прибуток від якого пішов в Український національний фонд. Процитуємо газету «Народна воля», яка вмістила розлогий допис про цю історичну подію:
«23 травня у нас було улаштоване свято. В 10 год[ині] на гору, де мало одбутись свято, прийшла духова оркестра, виписана для свята, потім селяни з національним прапором, пізніш підійшли солдати, школярі, робітники, усі з українськими прапорами. Понеслись звуки хору. Після панахиди промову сказав о. Топачевський. В 12 год[ині] похід з музиками і вояками почав спускатись з гори. Коло земської управи похід став вислухать привітне слово п. комісара Іванченка. В своїй промові він зазначив важливість моменту і вказав на те, що доля України в її руках. Член управи Добровольський привітав похід, нагадавши його учасникам старовинне магдебурзьке право, яким користувались кияни. На тім маніфестація закінчилась і керманичі оповістили, що для бажаючих почнеться віче в дворі вищої початкової школи. Прапорів було з 15 гаслами: у автономістів-федералістів — „Автономія України з правами національних меншостей“, у вояків — „Душу, тіло ми положим за свою свободу“, у селян — „Земля і воля“, у робітників — „Пролетарії всіх країн, єднайтесь“, у євреїв — „Вільній Україні рівенство, братерство і свобода“.
Перший промовець, член Української Центральної Ради О. Севрюк, привітавши похід, вказав на значіння теперішнього центрального органу України — Центральної] Ради, вияснив потреби української армії і автономії України.
Представник київського гарнізону військовий урядовець п. N сказав, що воля України в руках українського вояка, солдата-селянина, треба тільки їх об'єднати в національному війську; що воля солдата-українця щодо національної і іншої свободи є тверда і непохитна і що о ту волю розіб'ється всякий ворожий виступ. Промовляли ще голова віча Хв. Яремченко про автономію і її значіння, представник од губернського земства студент Яремченко. Слідуючий промовець привітав недержавні національності, вказуючи, що українці ніколи не гнітили їх і що й тоді, коли будуть мати власну державу, то буде так само. Після промов були винесені такі постанови:
[1)] „Населення Чигринщини без ріжниці національностей та віри, зібране в місті Чигрині 23 травня в день Українського національного свята, вимагає від Тимчасового уряду, який уже визнав право на самовизначення націй, негайного видання акта про автономію України. Разом з сим ми заявляєм, що ся наша воля — тверда та непохитна і Чигринщина буде рішуче домагатися всіма засобами, аби права та вольності Українського народу, незаконно одібрані у нас московським царатом, були зараз нам повернені“.
2) „Населення Чигринщини без ріжниці національностей та віри, зібране на вічі в м. Чигрині 23 травня в день Українського національного свята, вітає свій вищий уряд — Українську Центральну Раду і просить її рішуче та твердо показати нам той шлях, яким мусить піти народ Український, аби добитися нам наших старих прав і вольностей, незаконно у нас одібраних. Питання про державний лад на Україні можуть вирішити тільки народи України. Домагаємось якнайшвидшого скликання Українського Народного Сойму, який един тільки повновластен рішити долю України“.
3) „Віче, скликане 23 травня в м. Чигрині, заслухавши звіт депутата Чигринщини на Всеросійський селянський з'їзд в Петрограді — Івана Солонька, проголошує вічну ганьбу зрадникам народу України, що одкололись од української фракції і виступають проти тих товаришів наших, які вибрали їх своїми представниками, негайно одкликати сих зрадників народних і замінити їх вірними синами України“.
Голова віча Федір Яремченко.» [20].
Проте цей процес поширення української ідеї йшов досить повільно, бо значну нішу у свідомості людей займали ідеї чорносотенців, що опинились на чолі місцевої влади, а світогляд селян був досить строкатим. Наприклад, у Триліській і Цвітнянській волостях нова громадська адміністрація — волосні управи і сільські комітети — гальмували роботу навіть з проведення сільськогосподарського і поземельного перепису. «Пояснюється це тим, що майже скрізь по селах і волостях на чолі управ стоять богатирі, а писарями у них напівписьменні підпанки» [28].
Як свідчив інспектор з перепису в Чигиринському повіті Ф.П. Олофімський, «супроти перепису агітували виключно богатирі і чорносотенці, які, взагалі, вороже ставляться до нового ладу. Ці люде на питання часто давали не правдиві відповіді, замовчуючи свою орендовану землю, а в с. Северинівці навіть бувший голова Триліського волосного комітету хотів записати замісць 30 дес. аренди — лиш 10 дес.» [28].
Залишив Ф. П. Олофімський і відомості про стан політичної свідомості селян влітку — на початку осені 1917 року.
«В Триліській волості про революцію і сучасні події селянство знає дуже трохи і живе майже фантастичними чутками, які йдуть в більшості від солдатів. Траплялось зустрічати багацько селян, які казали: „Дай, Боже, скоріше діждати республіки, аби добрий цар був“.
А у с. Цвітній, яке до революції було чорносотенним кублом, де й тепер крім „Києвлянина“ наших газет нема, і де в двокласній земській школі і досі висять царські портрети — місцеві глитаї Лехан, Цима, У. Гаврилів й инші дійшли до того, що в присутності члена Земської Управи д[обродія] Хомутовського, д[обродія] Васича (район, керовничого переписом) і студента Яремченка вимагали вернути їм старого хазяїна Миколу Романова» [28].
У селі Нижчих Верещаках до колишнього царя ставились інакше. Вони «вигнали свого священика за те, що в квітні ц. р. молився в церкві за б[атюшку] царя і його родину. „Духовенство — кажуть селяне — скрізь тримається старого режиму“» [29].
У сусідньому з Нижчими Верещаками селі Тарнавці Цвітнянської волості (тепер частина села Нижчі Верещаки), «де живуть здебільшого багатирі, — все населення ставиться до нового ладу вороже» [28].
За цією ж інформацію, зібраною Ф.П. Олофімським, «селяне Триліської волості „українською справою“ цікавляться не дуже лиш через те, що надто рідко трапляється їм в цій справі чути авторитетні пояснення. Самі селяне, за незначними винятками, до свого національного питання через несвідомість ставляться байдуже, але, тим часом, звуть себе „українцями“ і коли-неколи „малоросами“. Тільки селяне села Северинівки, де живе член Земськ. Управи д[обродій] Хомутовський (місцевий селянин), свідомий українець, — починають прокидатись від віковічного сну, цікавляться українськими нац[іональними] справами, передплачують українські газети і вже мають досить порядну українську бібліотеку, з якої охоче беруть книжки для читання» [28].