У квітні 1917 р. починають діяти земельні комітети. Селяни використовували їх як спосіб «законно» відібрати поміщицьку землю. Зокрема, 14 червня 1917 р. губернський комісар Тимчасового уряду повідомляв: «Землевласники Єлисаветградського повіту поставлені в безвихідне становище через агітацію і підбурювання безвідповідальних осіб і повне свавілля сільських та волосних комітетів». Історик В. Грінченко справедливо зазначив: «немало земельних комітетів вдавалися до рішучих дій, в тому числі на Єлисаветградщині».
Дослідник І. Куташев доводить, що у вересні 1917 почалися селянські повстання, які фактично переростали в селянську війну проти Тимчасового уряду і великих землевласників. В. Лободаев ставить риторичне питання: чи це не була війна, то хіба це мирний період? Думки українських істориків поділяють і зарубіжні дослідники: Андреа Граціозі [4] та Марк Бейкер [1]. Вони звертали увагу, що з 1917 р. почалися сутички, конфлікти між селами щодо справедливого розподілу землі («прикро обмеженої здобичі їхньої революції». Про це згадував і Є. Чикаленко в своєму щоденнику (нагадаю читачам, що в XIX ст. цей відомий український меценат навчався в Єлисаветграді). «Багато дезертирів, згуртувавшись у банди, грабували вночі селян, панів, а по хуторах нападали і в білий день... У нас і по сусідніх селах майже скрізь повипливали шахраї, що поверталися з міст, де служили в поліції, жандарми...» [15]. У листопаді-грудні 1917 р. селяни перейшли до масових погромів поміщицьких маєтків. Поміщики чинили збройний опір, а селяни створювали охоронні дружини. Ці локальні війни селяни вели з поміщиками, куркулями та між собою. Розподіл землі їх цікавив набагато більше, ніж боротьба за владу в Петрограді, Києві чи Єлисаветграді. Відомий краєзнавець Григорій Гусейнов згадував, як селяни Давидівки силою зброї не дозволили сусідам з іншого села порубати на дрова панський ліс [6]. Уник погрому й маєток Є. Чикаленка. Він пояснював це компромісним розв'язанням земельного питання: «Мені ніхто не робив ніякої шкоди, бо я давно продав селянам скільки їм треба було землі, то у мене з ними були якнайкращі відносини, а се діяло й на сусідніх селян. Коли в Одесі зібрався селянський з'їзд, який постановив зібрати всі селянські землі, то деякі фронтовики підбивали селян забрати і в мене, але більшість не згодилася, кажучи, що треба підождати земельного закону».
Селяни утворювали альтернативні сили правопорядку — «вільне козацтво», до складу якого, незважаючи на прогресивний характер цих загонів, потрапляло чимало сумнівних елементів, які використовували патріотичний бренд «Вільне козацтво» для злочинної діяльності. Але було й чимало загонів, які забезпечували порядок і спокій для своїх сіл. На теренах нашого краю найбільш чисельними, дисциплінованими та патріотичними були загони Вільного козацтва в Глодосах (нині Новоукраїнський район), Добровеличківському повіті та Єлисаветграді. Глодоське вільне козацтво, створене Фотієм Мелешком (за іншими даними Іваном Бондаренком [10, с. 180]), було чисельною та впливовою організацією (до 700 козаків) [10, с. 171, с.180].
Але з часом більшовицька агітація разом з активістами-комуністами проникає в села. В умовах демобілізації розагітовані більшовиками солдати повертаються в села, де стають агітаторами та активними пропагандистами більшовицької політичної програми. Гасло: «Земля — селянам!» має успіх у мешканців сіл. Зрозумілим для селян було й гасло: «Вся влада Радам!». За допомогою цих пунктів вони збиралися здійснити перерозподіл поміщицьких та куркульських земель. Більшовики стали тою силою, яка могла раз і назавжди покінчити з поміщицькою монополією на землю. Тому Центральна Рада з її законом про збереження за поміщиками та куркулями 40 дес. землі була менш популярною, ніж більшовики. В селах розпалюються земельні конфлікти. Це яскраво простежується на прикладі с. Каніж, де під впливом солдат з більшовицькими настроями та відповідної літератури селяни починають підтримувати більшовиків. На думку, В. Грінченка визначальне значення для Єлисаветчини мали рішення Херсонського губернського з'їзду селянських депутатів, який постановив, що «земельний фонд для негайного зрівняльного розподілу між трудовим населенням» утворюється з усіх нетрудових земель сільськогосподарського користування, за винятком «культурних» господарств, які не підлягають роздрібненню.
Поки селяни вирішували земельні питання біля своїх стріх, у січні 1918 р. доба мирної політичної боротьби остаточно вичерпалася. Більшовики розігнали Установчі збори, чим спровокували громадянську війну в Росії, і вдалися до відкритої неприхованої агресії щодо УНР. В Україні боротьба революцій вступила в збройну фазу. Першими на собі це відчули мешканці населених пунктів, через які проходили залізничні шляхи й де існували залізничні станції. Вони потрапили у вир «рейкової» або «ешелонної» війни, тобто ведення бойових дій потягами на залізничних станціях. Подібна військова тактика стала своєрідною рисою військового протиборства революційного періоду 1917-1921 рр. Вояк армії УНР Борис Гнатевич, напевне, найкраще визначив її сутність:
«...Всупереч міліонових армій того часу, що сунули наперед суцільним фронтом і займали безперервні позиції на тисячі кілометрів, у цій війні переважає незвичайна рухливість та зручне маневрування невеликими відділами на просторій території. Війна йшла звичайно вздовж залізничних шляхів за вузлові станції. Котрий із противників виявив кращу ініціативу та захопив залізничний вузол — був паном території на десятки кілометрів від залізниці. Спершу головним засобом у провадженні тогочасної війни були панцирні поїзди. Звичайно на панцирній валці була одна або більше гармат, кілька скорострілів і невелика залога. Обабіч залізничного шляху, на просторі кількох кілометрів, оперувала піхота. Кінноти взагалі було ще небагато. Її вживали до обходу ворога, укріпленого на залізничних станціях, щоб нищити залізничні шляхи, а також до розвідкової служби. Військо, чи в відступі, чи в наступі, перевозили залізними валками під охороною броневиків. У часі наступу броневики переважно їхали наперед, коли мости і шлях не були дуже понищені, та справляли знищений ворогом залізничний шлях. Звичайно в залозі кожного панцирного потягу були сапери враз із необхідним технічним приладдям, що дуже вміло та незвичайно скоро справляли шлях і ставляли провізоричні мости. Коли броневик увійшов у бій з ворогом, піхота, що їхала позаду, виходила з поїздів, посувалася за броневиком, утворювала коло залізничного шляху бойову лінію та допомагала наступу своїм панцирним поїздам. При відвороті броневики їхали позаду відділів, що відступали, зчиняли бій із ворожими броневиками, що наступали, та нищили за собою залізничний шлях.
В цій дуже рухливій війні грала велику роль ініціатива поодиноких комендантів та негайне виконання бойового завдання, незважаючи на чисельність ворога. В бою рішали несподіваний наскок на ворога та особиста хоробрість...».
«Рейкова війна» не могла оминути наш край. Вплив географічного розташування краю на перебіг подій революційного періоду 1917-1921 рр. вдало проаналізував С.І. Шевченко. Зокрема, цей ґрунтовний дослідник писав: «Географічне положення краю — у центрі. Тому на відміну від окраїнних, прикордонних регіонів України, Єлисаветградський та Олександрійський повіти не могли оминути війська жодної з армій. Тут був вигідний стратегічний плацдарм, з якого відкривалися шляхи до вузлових пунктів у військовому або адміністративному розумінні — Лівобережжя, Київщина, Одещина» [с. 16]. На теренах нашого краю існувало декілька важливих залізничних станцій. Зокрема, Помічна, Знам'янка, Єлисаветград. Мешканці містечок, через які проходили залізничні шляхи, почали використовувати вислів «влада вокзалу».