Активна культурно-масова робота проводилася також серед червоноармійців. Її організатору — Агітпросвіті Єлисаветградського Повітвійському — підпорядковувався власний осередок дозвілля — гарнізонний Червоноармійський клуб, при якому існувала хата-читальня, їдальня, культурно-просвітницький відділ організовував безкоштовні вистави, концерти-мітинги, лекції. Для розвитку вокально-хорового мистецтва серед широких мас червоноармійців і робітників та формування самостійних артистичних сил організовано хор і оркестр. Свої акції Агітпросвіта проводила й на відкритому повітрі — в міському саду (мітинг-концерт 15 червня) тощо.
Значну роль у музичному житті міста відігравали артисти театральних труп — оперної антрепризи Червоного театру ім. Троцького, Трудового колективу єврейських артистів (колишній театр «Богема»), музичної групи кінотеатру «Кіне-Ампір» та ін. 28 березня відкритою репетиціею (за присутністю 1100 учнів народних шкіл), 2 квітня виставою опери «Євгеній Онєгін» та концертним відділенням актори додали свій посильний внесок на користь клубу інвалідів. Було встановлено традицію надавати місцевим клубам бойскаутів і підлітків можливість безкоштовного перегляду генеральних репетицій опер, тим самим залучаючи молоде покоління до скарбниці академічної музики.
За підтримки Музкому особливою популярністю користувалося Оперне товариство. До складу його трупи входили відомі оперні артисти, що «застрягли» в місті через військовий перебіг подій: Л.М. Балановська, М.П. Щегловитова, Г.Є. Литвиненко, Л.А. Княжич, Я.К. Завялов, О. Урбан-Волковицька, М.М. Алексєєвський-Рено, Тасін, М.М. Варламова, М.А. Дези-Дорн та ін.
Як вказував І. Блажков [2], антреприза давала по чотири вистави на тиждень. Товариство (режисер Л.А. Княжич, хормейстер С.О. Пузенкін, капельмейстер А.С. Лип'янський) здійснило постановки десяти опер, серед яких — «Євгеній Онєгін» і «Пікова дама» П. Чайковського, «Демон» Ант. Рубінштейна, «Фауст» Ш. Ґуно, «Кармен» Ж. Бізе, «Травіата» Дж. Верді, «Мадам Баттерфляй» Дж. Пуччіні, «Паяци» Р. Леонкавалло. Проводилася підготовка «Севільського цирульника» Дж. Россіні, але прихід денікінських військ завадив постановці.
Поряд із державними та військовими структурами у реформах музичних процесів брали участь і громадські організації. Не стояли осторонь утілення інноваційних методів музичної творчості єврейські осередки. Зокрема, музично-вокально-драматична секція «Газомир» («Соловейко») при єврейському просвітницькому товаристві «Тарбут» («Культура») започаткувала безкоштовні курси навчання академічному хоровому співу. Викладачами запрошено А.С. Лип'янського (з історії музики, в т.ч. єврейської, та розробці єврейських мелодій), П.Є. Найду (з теорії музики і сольфеджіо), Г.Ф. Бернштейн і М.М. Алексєєвського-Рено (постановка голоса), Ф.М. Чернявського (концертмейстер), А.І. Підлубного (регент хору).
Від 1915 р., з часу лібералізаційних послаблень Першої світової війни, коли національний фактор став розцінюватись як вияв патріотизму, помітно активізувалися дії українських осередків. Вітчизняна музика органічно ввійшла до контексту загальновживаного репертуару аматорського середовища. Популярним твором олександрійського товариства місцева преса доволі часто називає хорову сюїту «Бандура» Г. Давидовського, яку полюбляв виконувати хор учительської семінарії п/к А.С. Бортковського. Найбільш вдячними споживачами україномовного «продукту» були поранені солдати в лазаретах Червоного Хреста, які представляли переважно сільське населення імперії, де особливо шанували українські народні пісні. Для виступів перед пораненими колектив єлисаветградських гімназій п/к О.О. Коссовського тримав у репертуарі лисенківські обробки «Ревуть, стогнуть гори-хвилі» і «Пливе човен», колядки з опери «Черевички» П. Чайковського, що виконувались у національному вбранні.
На традиційному січневому студентському заході організатори облаштували український кіоск із продажем пряників, варенухи й меду. Січнева преса 1917 р. неодноразово описувала колядування членами лекційного бюро в народному дитячому будинку, на народних читаннях. Створена на базі Першого комерційного училища «Українська громада молоді середніх шкіл» запрошувала «всіх співаючих товаришів і товаришок» на репетиції мішаного хору.
Надзвичайною прихильністю до проукраїнської ідеї вирізнявся педагогічно-учнівський колектив Першого Громадського Комерційного училища, де особливо вітались українські співанки. Функціонування мішаного хору п/к О.С. Хворостенка, за підтримки директора В.І. Харцієва, дозволяло виконувати твори К. Стеценка, М. Леонтовича, М. Лисенка. Присутність серед педагогів К.С. Шила — зятя М.В. Лисенка та активного популяризатора народної пісні й творчості родича, давала змогу долучитися до невідомої провінційному загалу вокально-хорової спадщини вітчизняних митців.
При перших кроках національної державності, за відомостями історика С.І. Шевченка [23, с. 148], згідно з Директивою генерального секретаря народної освіти І. Стешенка від 16 листопада 1917 р., у кожній школі регіону рекомендувалося викладання української мови, літератури, історії, заснування бібліотеки, постановки п'єс найкращих драматургів. Велика увага приділялася літературно-музичним вечіркам, що ознайомлювали дітей із музичним спадком українського народу.
Від 1918 р. веде відлік важливий осередок національно-культурного відродження Єлисаветграда — товариство «Просвіта»[9] під головуванням В.О. Нікітіна. Першим кроком до очевидної мети втілення нових ідейно-художніх настанов стало започаткування вистав драматичного гуртка п/к А. Попсуєва при музичному керівництві К.І. Островського. Від 1916 р. осередки «Просвіти» існували у Знам'янці, Добровеличківці та ін. Їхня культурно-освітня робота передбачала діяльність народних театрів, проведення свят, організацію публічних читалень, книгозбірень, шкіл і курсів, з використанням як просвітницького чинника української музики — академічної й народної, інструментальної й вокальної.
Діяльність інших проукраїнських осередків — «Рідної хати», «Вільного козацтва», «Української громади молоді середніх шкіл», народжених у 1917 р. — мало досліджена. На сторінках тодішньої преси М.В. Левитський свідчив [10] про отримання дозволу Сенату на організацію українського літературно-музично-драматичного товариства ім. М.Л. Кропивницького «Рідна хата», подальша доля якого невідома.
Особливого значення в історії краю набула діяльність із реконструкції духовно-національних святинь 1918 р. вояками Легіону Українських Січових стрільців у селах Єлисаветградського повіту — Грузькому, Карлівці, Іванівці, Масляниківці, Олександрівці, про що свідчили спогади С. Тобілевич: «Під проводом отамана стрілецтва, за участю знавців свого діла: артистів, малярів, співців і музикантів позаводили вони виклади шкільної науки для дітей і дорослих, відчити та світляні картини, концерти, театральні вистави й народні гулянки» [22, с. 7]. На думку П. Кизименка [8, с. 189], саме на Єлисаветградщині створені старшиною стрільців Р. Купчинським пісні «Жовтень 1918 року» і «Мав я раз дівчиноньку».
В авангарді національно-культурних зрушень традиційно була інтелігенція — вчителі, лікарі, священики, а також музиканти-виконавці, композитори, театральні актори. Зокрема, на ниві музичної творчості Добровеличківки (1918) активно діяв Н.С. Дейнека — викладач учительської семінарії, член «Просвіти», бандурист, на моральні ідеали якого вказує текст особової справи з архіву СБУ Кіровоградської області: «Сформованих політичних переконань не мав, за настроями стояв ближче до ідеалістів-народників, називав себе патріотом України — читав українську газету „Рада“, жовто блакитний прапор вважав революційним прапором України» [24].
У театральному україномовному середовищі продовжували визрівати міцні паростки національної музичної творчості. На початку 1920-х рр. у Бобринці мешкав актор-бандурист М.І. Сочеванов[10], який поєднував до 1922 р. сценічно-концертну діяльність із організаційною (як голова Спілки Робмис і керівник Українського театру Бобринецької Наросвіти).
9
Для реалізації української ідеї на теренах краю угруповання орендувало й відремонтувало залу колишнього Дворянського зібрання в національному стилі. На середину 1921 р. «Просвіта» мешкала по вул. Миргородській (колишній буд. Перчика, зараз вул. Шульгіних), де на її базі працював Український народний університет ім. Б. Грінченка.
10
Сочеванов Микола Іванович (1879, Бобринець-?) — актор, співак (баритон), бандурист українських музично-драматичних труп. Небіж М.Л. Кропивницького.