Українізації суспільства сприяло турне Другої капели Дніпросоюзу п/к К.Г. Стеценка восени 1920 р. Колектив здійснив виступи в Новомиргороді (26 та 28 вересня), Златополі (27 вересня), Єлисаветграді (1,2, 4-5, 8 жовтня), задовольнивши смаки пролетарської аудиторії, що складалася з робітників, селян, червоноармійців, інтелігенції[11]. Для про-української частини Єлисаветградщини концерти капели символізували піднесення національної ідеї в переважно російськомовному міському середовищі краю. Капеляни не тільки популяризували мову, літературу, церкву засобами української пісенної культури серед бійців бригади С. Будьоного (1-й Червоноармійський клуб), громадських кіл (театр), робітничої аудиторії (театр заводу Ельворті), а й активно спілкувалися з україномовними осередками краю — представниками місцевої і Масляниківської «Просвіт», учнями й викладачами Духовного училища та ін. Позиція національної свідомості, що пропагувалася хористами в повсякденному житті, стала зразком для провінційних зрушень становлення українських пріоритетів.
Чергування двох різножанрових програм дозволило аудиторії переконатись у добрій професійній підготовці співаків, високому рівні виконання. Перша програма орієнтувалася на демократичну публіку й базувалася на обробках українських народних пісень О. Кошиця («Оре, Семен, оре», «Ой, бочечка», «На городі пшениченька»), М. Лисенка («Ой, гай мати», «А вже весна»), П. Гайди («Ой у полі жито»), Р. Глієра («Було літо»), М. Вериківського («Ой піду я понад лугом», «На городі та все білі маки», «Ой, дзвони дзвонять»), М. Леонтовича («Як не женився», «По-під терном стежечка», «За городом качки пливуть»).
Тематично-жанровий характер другої програми було розраховано на підготовлену аудиторію національно свідомої інтелігенції, її основою слугували складніші для сприйняття твори (пісні, романси, хори) з творчого доробку М. Леонтовича («Про Почаївську Божу матір», «Із-за гори сніжок летить», «Над річкою бережком», «Щедрик», «Го-го-го, коза!», «Моя пісня»), Я. Степового («Дві хмароньки», «Для всіх ти мертва», «Не беріть із зеленого лугу верби», «Розвійтеся з вітром», «Ой на горі ромен цвіте»), К. Стеценка («Хмари», «Сон», «Над нами ніч», «Колискова», «Сонце на обрії»).
Показовим є репертуар колективу, що демонстрував прийняту К.Г. Стеценком міцну фахову основу. «Хор у кожній виконаній пісні подає образно завершений зразок, позначений яскравим контрастом ледь вловимого легкого p і могутнього f чоловічих голосів» [6], — повідомлялось у рецензії. Підтримці досконалої художньої форми капели Дніпросоюзу сприяли й постійні співанки, що проводились у будь-який вільний час — як у вагонах потягу, так і як відкриті для слухачів репетиції.
Важливим є факт розбудови К. Г. Стеценком підвалин Української автокефальної церкви, що проявилось у відправі ним недільної служби Божої українською мовою, проведенні вінчання хористів у Грецькій (Володимирській) церкві в супроводі капели як крилосного хору. Коментарі про те, як композитор «благовістив про нашу [УАЦ — М. Д.] церкву й поклав основу до нашої парафії» [20] на Єлисаветградщині неодноразово зринали у дослідженнях [11, с. 1012] у зв'язку з діяльністю архієрея К.Г. Стеценка, тим самим підтверджуючи вагомий резонанс духовної українізації суспільства з боку представників капели Дніпросоюзу.
Інтенсивний період культурно-мистецького життя не перервався після вступу до міста Добровольчої армії генерала А. Денікіна. 8 вересня 1919 р. відбувся концерт-бал на підтримку білогвардійського руху, організований товариством «Дом Польський», в якому брали участь Г.Г. Нейгауз, К. Шимановський, Я.К. Зав'ялов та Квятковська. Публіцистичні рефлексії К. Шимановського в газеті «Війна і мир» закликали відмовитись від руйнації світу й згадати про духовні цінності народу. Ніби перегукуючись із словесними роздумами композитора, ТЛНМ активно готувало вшанування 90-річчя від дня народження і 25-річчя від дня смерті Ант. Рубінштейна, що широко відзначалося спільнотою міста.
Хвиля виконавської діяльності поступово дегресувала в бік окремих просвітницьких заходів, фінальною межею яких виявився січень 1920 р. — час остаточного утвердження радянської влади. Упродовж другої половини 1919-1920 рр. учасники культуротворчих заходів поступово і назавжди роз'їхалися з міста: К. Шимановський від'їхав до Варшави, Г.Г. Нейгауз — до Києва, В. М. Гольдфельд — до Харкова, Л. Балановська і В. Дешевов переїхали до Севастополя, Б. Кохно пробрався через Польщу до Парижа, Н.Г. Нейгауз виїхала до Німеччини тощо.
Означений період отримав високу оцінку Г.Г. Нейгауза, який свідчив, що «Єлисаветград ніколи ще не переживав такого „розквіту“ музичного життя, як у те літо 1919 року[12]» [14, с. 34]. Подібну точку зору підтримав В. Гольдфельд, який підкреслював, що в регіоні «склалася дуже сприятлива музична атмосфера» [5]. Таким чином, 1918-1920 рр. стали кульмінаційною фазою розвитку процесу професіоналізації, відтвореного в структурних підрозділах:
• концертної організації, зокрема в цілеспрямованих акціях «Історичних концертів», концертів-мітингів, камерних зібрань за участю музикантів-фахівців;
• розвиненої культурно-мистецької системи, в підвалинах якої сформувалися такі вагомі виконавські колективи, як симфонічний оркестр, струнний квартет, тріо, оперне товариство тощо;
• музично-освітньої галузі, всередині якої визріли реформаторські проекти реконструкції устрою за зразком столичних форм підпорядкування;
• функціонування низки музично-громадських осередків (товариства «Просвіта», ТЛКМ, єврейських та польських спілок та ін.), що займалися вихованням зацікавленої слухацької аудиторії шляхом улаштування сольних концертів, вечорів камерної музики, доброчинних акцій.
Отже, в ситуації загальноукраїнських визвольних змагань, за існування двох офіційних столиць — Києва як осердя національно-демократичних сил та Харкова як центру більшовицького режиму — повітовий Єлисаветград фактично згуртував навколо себе творчий потенціал і рухав культурні процеси Центральної України згідно з відцентровими принципами адміністрування мистецьких столиць. У даному випадку локально-крайова специфічність провінційної зони як самодостатнього середовища з розвиненими інфраструктурними компонентами та профільно сформованим професіоналізмом, спонукала до вимушеної тимчасової заміни функціональної природи залежної територіально-суспільної одиниці на носія панорамної сукупності прогресивних тенденцій, що стануть визначальними для соціокультурного розвитку 1921-1930-х рр. Досвід, отриманий у ході зміцнення підвалин професіоналізму Єлисаветчини, було втілено учасниками процесу в якості керманичів організації Севастопольської консерваторії (В.М. Дешевов, Л.М. Балановська), сприяли їхнім лідируючим позиціям у музичних осередках Харкова (В.М. Гольдфельд), Києва (Г.Г. Нейгауз), Варшави (К. Шимановський).
Таким чином, у 1917-1920-х рр., незважаючи на зміни влади, музична творчість Єлисаветчини переживала надзвичайний підйом, що стверджує постулат про вищість мистецтва над політикою та про виняткову роль особистості в історії.
Розділ 5.
Преса в революційну добу
Базака Р.
Українська преса Єлисаветчини в революційних процесах 1917-1918 рр.
Розвиток української періодики краю початку XX століття був пов'язаний із діяльністю українських політичних партій та громадських організацій. Відділи українських політичних сил з'явилися в Єлисаветграді ще в часи революції 1905-1907 років, проте справжньої політичної ваги набули вже після Лютневої революції 1917 року. На той час певний вплив у місті та краї мала Українська партія соціалістів-революціонерів, яка заснувала по селах відділи народної оборони.
Під час виборів до єлисаветградської Ради робітничих і солдатських депутатів 1917 року з-поміж 20087 виборців цивільного населення та 5 233 — від військових частин за українських соціал-демократів проголосувало 3640 цивільного населення та 1000 виборців із військових частин [1]. Більше голосів набрав тільки Єврейський національний блок та кадети. Отже, майже третину місцевих органів влади становили проукраїнські діячі.