Пропаговані часописом ідеї втілювалися в життя свідомими українцями Єлисаветграда. У 1918 році редактора «Нашої хати», голову повітової управи Т. Біланенка було обрано очільником Єлисаветградської спілки споживачів товарів. За його правління організація виділила 10 тис. крб. на підтримку місцевої «Просвіти», 5 200 крб. — на курси українознавства [3, с. 233].
Ще однією ідейною лінією «Нашої хати» була необхідність закладення рідної школи. У матеріалі «Про рідну мову» (передрукованому з харківського кооперативного видання «Внешкольное образование») йшлося: «Взагалі без рідної школи Україна не могла здобути справжньої освіти, ні виховання, і через те була засуджена на неуцтво, бідність, тяжкий культурний, моральний і економічний занепад» (№ 1 від 28 вересня 1918 року).
«Наша хата», як й більшість проукраїнських видань того періоду, відстоювала ідею впровадження української мови в органи влади, у громадські установи, земства, суди та школи. При цьому наголошувалося на ролі рідної мови у навчальному процесі: «Рідна мова як вираз оригінальної думки і психології народу, як наслідок його духовного життя й розвитку протягом цілих віків визнається найкращим знаряддям для навчання й виховання, для організації й розповсюдження освіти. Рідна мова, рідна література, — то є душа народу, яку не можна відкидати або калічити без великої шкоди для всього народнього организма».
З 15 січня 1919 року замість додатку почала виходити щоденна газета «Наша Хата» з підзаголовком «Щоденна громадсько-політична кооперативна газета». У вихідних даних зазначалося, що 1919 — перший рік видання, редактор — Т. Біланенко. Випуск паралельно з журналом щоденної газети, очевидно, був зумовлений необхідністю більш оперативного інформування населення та активного просування національної ідейно-політичної концепції.
В оголошенні про передплату зазначалося, що газета відстоює інтереси селян, робітників і трудової інтелігенції. Видання мало відділи: офіційний; статті з загальних питань; нариси, оповідання, вірші, жарти; огляд політичних подій в Україні та в інших державах; громадське життя всіх народів; хроніка міста та села; статті з кооперації, сільського господарства та інших галузей; дописи; оповістки, а також відділ обміну думками та вчительського життя, по мірі потреби планувалося вводити нові підрозділи.
У газеті «Наша хата» значну частину площі займали передруки з центральної періодики. Зросла частка матеріалів інформаційних жанрів, друкувалися телеграми від УТА та повідомлення від інформбюро УНР, ідейно-політична лінія та проблемно-тематичне спрямування було тотожним до тижневика, тобто на шпальтах популяризувалися основні ідеї — заснування та розвиток української школи, рідної мови та видання української книги.
У № 21 від 14 лютого 1919 року була надрукована стаття відомого письменника, українського есера В. Поліщука «Совітська влада і українство», де йшлося про вплив політики більшовизму на український народ, про пригноблення більшовиками українських національних цінностей та нівелювання національних потреб українського пролетаріату: «Національні ж потреби українського пролетаріату повинні навіть і в теперішнім перехіднім моменті стояти в першій черзі». Автор міркує, що тенденція ставити національне питання поряд із соціальним, притаманна визвольним ідеям багатьох народів, може бути помилковою для України.
Під напором російської пропаганди українській пресі доводилося відстоювати право українців на свої землі, на державність. У тому ж номері була передрукована стаття С. Шелухіна «Українська державність і самовизначення», яка продовжувала українсько-російську дискусію. С. Шелухін довів, що українці — повноправні власники своєї землі: «Україна має право на свою державність на підставах: 1) історико-юридичній і 2) самовизначення.... У всякому разі український народ себе не віддав під владу великоруського народу ні його більшости, ні його партій, ні його інтелігенції, а через те всякі претензії їх, як чужинців, великоруських націоналістів, централістів і імперіалістів, поработителів, русифікаторів і т. п. цілком безпідставні й свідчать тільки їх замах на свободу українського народу та його землю, працю й багатства».
Трагічною була доля редактора «Нашої хати». Влітку 1919 року в Єлисаветграді денікінці замордували 18 українців, між них Т. Біланенко [ 12]. Він зробив чи не найбільший внесок з усіх жителів Кіровоградщини початку XX століття для національно-патріотичного та духовно-культурного відродження України.
Опозиційні до влади гетьмана сили 14 листопада 1918 року утворили Директорію та закликали населення України до повстання проти гетьмана. У Єлисаветградському та Олександрійському повітах почали організовуватися загони повстанців. 16 листопада австро-угорські війська залишили Єлисаветград. «22-23 листопада 1918 р. ...влада у місті перейшла до прихильників Директорії УНР. Певний час у Єлисаветграді розміщувався штаб Південно-Східної групи армії УНР, який очолив відомий у майбутньому командир українських повстанців Андрій Гулий-Гуленко» [4, с. 169].
У кінці грудня 1918 року штаб Південно-Східної групи Республіканських військ УНР почав видавати у Єлисаветграді офіційну щоденну соціалістичну газету «Республіканець», яку редагував П. Коробчанський. В оголошенні про передплату зазначалося, що газета одстоює інтереси трудового селянства та пролетаріату. Газета складалася з офіційного відділу (оголошення, накази та постанови влади), новин, які подавалися в рубриках «За кордоном», «По Україні», «На фронтах», «Місцева хроніка», «По повіту», «На Херсонщині» та публіцистики ідейно-політичного спрямування. Газета поширювала ідею створення незалежної Української республіки з соціалістичним та демократичним устроєм.
У газеті працював відомий письменник В. Поліщук — автор публіцистичних статей, який роз'яснював читачам у зрозумілій та доступній формі сенс політичного руху Директорії УНР та трудового конгресу. В. Поліщук писав: «Шлях наліво, згода з Совітською Росією несе за собою загрозу винищити нашу культуру, поставити нас на старе місце експлуатації з боку росіян, нав'язати нам такі форми правління, які в самій основі не підходять для нашої країни» (№ 32 від 31 січня 1919 року).
Матеріали автора були насичені ультрареволюційною фразеологією, що не притаманно іншій проукраїнській пресі Єлисаветграда: «Ще не один іспит чекає нас, ще не один рік буде литися кров у боротьбі за кращу долю... Але які б фази не проходив революційний рух на Україні, проте трудящий народ візьме верх, бо того вимагає життя» (там само).
Виступаючи за єднання України (у культурно-географічному вимірі), В. Поліщук розпалював класову ворожнечу, широко використовував маркери та агресивну лексику соціалістичного дискурсу: «Місця для буржуазії в ньому немає, бо з ворогом спільної роботи не може бути, а хто, як не одвічний ворог трудящих людей — капіталісти, поміщики та всякі інші буржуа?» (№ 33 від 1 лютого 1919 року).
Очевидно, на стиль автора вплинула прихильність до українського есерівського руху. Загальне «огрубіння» мови газети можна пояснити вимогами ідейно-політичної боротьби, оскільки газета видавалася у період жорстких військових подій на теренах України, на відміну від попередніх проукраїнських часописів, які видавалися у більш стабільний час.
Загалом мові ідейно-політичного дискурсу української преси Єлисаветграда притаманний виважений поміркований стиль без надмірного вживання штампів, слів-маркерів чи агресивної лексики, характерних для більшості соціалістичної, більшовицької, повстанської та монархічної преси Єлисаветграда.
Останній відомий номер «Республіканця» вийшов 1 лютого 1919 року. Проти влади Директорії більшовики Єлисаветграда вели постійну боротьбу, підіймали на повстання селянство. 20 січня 1919 року війська Директорії оголосили у Єлисаветграді стан облоги. 2 лютого більшовиками було захоплено центральну частину Єлисаветграда, а вже 6 лютого українські війська відступили, владу в місті захопили більшовики.