Впливав на процеси військової та політичної боротьби й етнічний склад краю. С. Шевченко, який досліджував історію різних національних громад на теренах нашого краю у статті «Специфіка подій Української національно-демократичної революції та національно-визвольних змагань на терені України» зазначив: «Особливістю краю був його багатонаціональний склад населення... Якщо в регіоні переважали українці, то в Єлисаветграді євреї та росіяни. У Єлисаветграді жило більше тисячі поляків. У 1917-1918 рр. у місті перебували тисячі біженців із театрів бойових дій Першої світової війни — поляків, сербів, євреїв, галичан. З довоєнних часів у селах мешкали громади болгарських та німецьких колоністів. У роки війни в Єлисаветградському та Олександрійському повітах на місцевих поміщиків працювали військовополонені — австрійці та німці. А на заході краю — південні слов'яни з айстро-угорських земель. Усі національні меншини гіпотетично або реально складали потенціал білих або червоних частин».
На початку 1918 р. рух пасажирських потягів узагалі припинився! Ф. Шепелю вдалося відшукати спогади мешканця краю Степана Мельтєва: «У зв'язку з війною України з більшовиками поїзда не йшли. Тільки товарні та й то випадкові» [15, с. 32]. Але найбільш активно в умовах рейкової війни залізницею пересувалися військові ешелони. Залізничники під силою зброї змушені були забезпечувати просування військових. Часом від їх політичних уподобань залежало, чи дістанеться та чи інша частина до фронту вчасно чи добереться туди взагалі. В умовах ешелонної війни припинилося навіть поштове сполучення. Вихід із цієї ситуації запропонували представники 8-го авіадивізіону, які прибули до Єлисаветграда в лютому 1918 р. Це питання досліджував краєзнавець М. Сінченко. Отже, командир дивізіону Дмитро Коровніков виступив із пропозицією перед членами думи створити авіапошту. У них було тринадцять аеропланів, а Єлисаветград був дуже зручно розташований між Одесою та Києвом. Можна зробити регулярні рейси Одеса — Вознесенськ — Єлисаветград — Черкаси — Київ. Д. Коровніков хотів врятувати цю частину. Справа в тому, що їх мали розформувати, в полку служили люди з різних кінців імперії, вони просто роз'їхалися б по домівках. У такий спосіб вони хотіли зберегти літаки та особовий склад, кадри. Тому виник оригінальний бізнес-проект Єлисаветградська авіапошта та авіаперевезення. Хоча на засіданні думи Д. Коровніков спочатку заявив, що гроші його цікавлять значно менше, ніж бажання зберегти техніку, але від грошей не відмовився!
Міська дума прийняла цю пропозицію. Затвердили навіть розцінки — 1 рубль за лист, 100-150 рублів за політ людини. Авіадивізіон попросив у міської думи 10 тисяч рублів на власне облаштування. І міська дума, незважаючи на усі складності, ці гроші їм обіцяє виділити. Офіс у них був на розі Івановської та Дворцової, а літаки стояли на Ярмарковій площі, там, де зараз Янгол-охоронець. Вздовж залізниці була злітна смуга. Пошта навіть встигла попрацювати. Цей факт доводять оголошення в місцевій пресі, у якій льотчики просять людей забрати листи та гроші, бо у зв'язку з тим, що більшовики заборонили польоти, рейси відкладалися на невизначений час.
Крім транспортних проблем у місті розпочалася й фінансова криза — відсутність готівки. Втрачений зв'язок і з Києвом, і з Петроградом. Грошей нема, нічим платити зарплатню робітникам, нема за що купити продукцію у селян. Міська влада вже в грудні 1917-го почала отримувати дозволи у керівництва УНР на друк єлисаветградських бон. І у січні 1918-го вони вимушено починають їх друк.
Тим часом більшовики значно зміцнили свої позиції в Єлисаветграді. У січні 1918 р. комуністи перейшли до збройного захоплення влади в містах України. Центральна Рада в умовах вже відкритої війни з більшовиками наважилася проголосити незалежність IV Універсалом Центральної Ради. Одним із його авторів був Володимир Винниченко, який невдовзі буде змушений піти у відставку. Боротьба за незалежність України тривала на кількох фронтах — військовому та дипломатичному. Наші земляки в цих подіях брали безпосередню участь. 30 січня 1918 р. відбувся бій під Крутами, у якому взяли участь четверо наших земляків. Володимир Шульгин (народився в Єлисаветграді), Михайло Михайлик та Семен Могила з Глодосів Новоукраїнського району, Горячко Сергій (Гурівка Долинського району). Під Крутами молоді захисники УНР затримали більшовиків і надали можливість молодим дипломатам УНР серед яких був і наш земляк Всеволод Голубович укласти вигідний (як тоді здавалося) мир з державами Четверного союзу (Німеччиною та Австро-Угорщиною). УНР отримувала військову допомогу проти більшовиків.
Єлисаветград залишався одним з небагатьох міст України, де більшовики ще не встановили свою владу! Військовий успіх більшовиків в Україні та пасивність українських військових частин у Єлисаветі дозволив більшовикам перехопити ініціативу в боротьбі за владу. 31 січня 1918 р. вони створили більшовицький воєнно-революційний комітет. Більшовики здійснювали в Єлисаветграді зухвалі свавільні акції. Зокрема, реквізували зброю в юнкерському училищі, зробили спробу пограбувати банки, намагалися підпорядкувати собі міліцію, проводили арешти промисловців міста, яких обклали контрибуцію в 3 млн. крб. «на потреби безробітних», розігнали окружний суд, конфіскували в друкарні станки для друкування місцевих бон.
Але незважаючи на пасивність українських збройних загонів, більшовики тривалий час не зважувалися на переворот. Нерішучість прихильників радянської влади пояснювалася наявністю в Єлисаветграді української залоги. У місті дислокувався 5-й Український полк (800-900 вояків), сформований наприкінці грудня 1917 р. ротмістром В. Акацатовим з українців 151-го запасного полку. Крім того, у Єлисаветграді здійснював українізацію стрілецький полк 3-ї кавалерійської дивізії (400-500 вояків). Обидві ці військові частини належали до 2-ї Єлисаветградської дивізії, штаб якої був у Єлисаветграді. Формувалася й українська гарматна бригада з колишніх 8-ї й 34-ї легких, 36-ї, 37-ї й 42-ї легких позиційних батарей для ведення вогню по повітряному флоту. За деякими даними, в місті існував робітничий відділ Вільного козацтва. Один час в нагоді українській владі могли стати чотириста юнкерів Єлисаветградського кавалерійського військового училища, чимало з яких були українцями. Але у зв'язку з революційною розрухою навчальний процес в училищі не проводився, а всіх юнаків було звільнено у довготривалу відпустку. Лише з частини юнкерів було створено кінну сотню ім. І. Гонти.
Гостра політична криза й звістки про успішне просування більшовицьких загонів вглиб України надзвичайно деморалізували українських вояків. Наприкінці січня 1918 р. стрілецький полк 3-ї кавалерійської дивізії, гарматні підрозділи й кінна сотня ім. І. Гонти схилялися до нейтралітету. Лише 5-й Український полк був готовий захищати Центральну Раду. Але зважаючи на відсутність у ВРК озброєної військової сили, співвідношення сил у Єлисаветграді все одно складалося не на користь прихильників радянської влади.
Яким чином більшовикам вдалося захопити владу в місті, де вони не мали прихильників навіть серед робітників? Історію більшовицького перевороту в Єлисаветграді дослідив Михайло Ковальчук — авторитетний дослідник військово-політичної історії Української революції 1917-1921 рр. [9].
2 лютого робітники заводу Ельворті захопили на залізничній станції ешелон зі зброєю, що призначалася для українських частин. Як згадував Трифон Гуляницький, один з провідних єлисаветградських більшовиків, пролетарі «забрали з вагонів близько 200 гвинтівок, багато ручних гранат і патронів, щось із 20 револьверів, скотили дві гармати і зняли ящики з снарядами». Близько 600 робітників одразу ж записалися до червоної гвардії.
Оскільки переважна більшість новоспечених червоногвардійців ніколи не тримала в руках зброї, на заводі Ельворті розпочалися військові навчання. Втім, за визнанням Т. Гуляницького, до лав червоної гвардії потрапили й «неблагонадійні елементи». Інший більшовицький діяч також свідчив, що «до нас влилася частина темного елементу з єлисаветградського люмпен-пролетаріату».
Створення червоної гвардії додало сміливості більшовикам. 8 лютого міський більшовицький партосередок вирішив роззброїти 5-й Український полк й арештувати українську повітову раду. Організаційним центром з підготовки повстання мав стати ВРК при Раді робітничих і солдатських депутатів, начальником червоної гвардії був обраний Михайло Чернишов. Але представники української влади спробували випередити змовників й 9 лютого зажадали від ВРК розпустити червону гвардію. Розгубленим комітетникам дали три дні на виконання цієї вимоги.