Навіть більшовики були змушені визнати факт радості єлисаветградців від вигнання їхнього ревкому з міста:
«После легко доставшейся „победы“ над Беленкевичем, боевое настроение укрепилось. Город стал походить на вооруженный лагерь. Молодые люди ходили по улицам с винтовками. „Победители“ делились „боевыми“ воспоминаниями. Слова „цепь“, „команда связи“, наша „конница“, слышались отовсюду. По улицам скакали офицеры, проводились телефоны, спешили нарочные» [7].
Іншою причиною повстання була втома міста від «рейкової війни» та диктатури військових ешелонів, які прибували в місто: особливо більшовицьких та анархістських. Позиція міщан була рішучою та послідовною: «Раз так тоді ми нікого до міста не пустимо!».
Отже, перший етап повстання тривав 5-8 березня 1918 р. і завершився розгромом та втечею О. Белінковича з міста. Керівництво містом здійснювали міська дума, «Комітет семи», «Тимчасовий комітет революції» (утворений на засіданні міської думи в лютому 1918 р. на противагу більшовицькому ревкому). До його складу потрапили представники соціалістичних партій, кадети і декілька робітників. В ньому не було жодного більшовика, що свідчило про низьку популярність цієї партійної сили в Єлисаветграді [7]. Дума та комітет працювали в приміщенні міської думи, що свідчило про їх повну співпрацю. Цей факт довів низьку популярність більшовиків серед містян, бо як тільки 657 Прутський полк та анархісти залишили місто, вони відразу втратили владу в Єлисаветі.
Завдяки спогадам більшовиків з книги «Роки боротьби» маємо інформацію про керівний склад «Тимчасового комітету революції».
«Накануне разгрома отряда Беленкевича[2]в городе образовался „Временный Комитет Революции“ под председательством эсера Лагуты и заместителя его Шлянина. Сюда вошли также: Дрожжин, Мрачковский, Темкин, одним словом это был весьма трогательный блок меньшевиков, правых эсеров, кадетов и даже кое-кого поправее. „Временный Комитет Революции“ создал штаб, куда вошли 2 генерала, несколько штабных офицеров и несколько рабочих для пущей видимости. Вот этот то, с бору да с сосенки, собравшийся „Временный Комитет Революции“ вполне постарался оправдать надежды Елисаветградской буржуазии. Ее он защищал не за страх, а за совесть. Не без влияния его был совершен разгром Беленкевича. Штаб прежде всего сгруппировал вокруг себя белогвардейский элемент для организации боевых отрядов во всех частях города. Один из таких отрядов был организован на Ковалевке, он помещался в доме помещика Шатова и во главе его стояли: сыновья Шатова, помещик Гонглеб, нотариус Волков, владелец спиртоводочного завода Макеев и др. Этот белогвардейский штаб принял в свои руки командование над вооруженными защитниками города и деятельно готовился к обороне. Все всполошилось» [7].
9 березня 1918 р. до міста знову наблизилися озброєні до зубів никифорівці, які дізналися про розгром більшовицького загону О. Белінковича. Єлисаветград був для більшовиків важливим залізничним вузлом. Спільно з анархістами діяли більшовицькі загони Сорокіна та Коляденка, якого призначили відповідальним за контроль потягів на залізничних станціях Бобринська (Сміла) — Єлисаветград — Знам'янка [2, с. 63-68]. Розпочався бій на підступах до міста. Це був другий етап «народного повстання» — оборона Єлисаветграда від анархістів, союзників більшовиків. Місцева газета «Голос Юга» назвала його навіть не повстанням, а «відбиттям (отражением) від летючих гастролерів» [16, с. 221].
«Робітники, молодь і люди похилого віку заявили, що вони будуть захищатися до останнього набою, що вони відійшли від політики, але не бажають підкорятися злочинцям», — писала газета «Голос Юга» [16, с. 221]. Рішучість єлисаветградців та масовість повстання пояснюється втомою населення від анархо-більшовицьких експериментів, з якими місто вже познайомилося достатньо.
Ю. Яновський передав настрій міщан перед зіткненням та описав їхнє ставлення до Марусі в повісті «Байгород»: «Все підготовлено. Гніт повстання тліє і шипить. Кров нудьгує в тілах, що мають сьогодні нехотя пролити її в землю» [34, с. 324].
«Тимчасовий комітет революції» зумів гарно підготуватися до повстання. Єлисаветград мав достатньо зброї, важку й легку артилерію, кулемети і аероплани [7]. Тилове забезпечення взяли на себе місцеві підприємці, налякані попередніми діями никифорівців. Місто виявило неабияку єдність, патріотизм, незважаючи на досить строкатий релігійний та національний склад. Анархістам протистояли: міліціонери, вояки 8-го авіадивізіону. На озброєнні вони мали гвинтівки, кулемет. Авіатори звернулися до «комітету семи» із пропозицією діяти спільно. Місто захищали бійці домової охорони, студенти, юнкери, гімназисти, священики, загони єврейської бойової дружини. Ненависть до Марусі виявилася спільною для всіх. Навіть командувач більшовицьких військ в Україні Володимир Антонов-Овсієнко мусив визнати цей факт: «З усіх сіл було скликано солдатів, коли їм казали, що вони йдуть битися проти Марусі, в їх лавах ставав помітним ентузіазм» [2, с. 63-68]. (Особливо важливим для єлисаветградців була підтримка селян Шестаківки (важливої залізничної станції, які прикривали їхній тил).
Сигналом для захисників міста стали дзвони єлисаветградських храмів. «Ревтиме від дзвонів повітря над берегами ріки», — писав Ю. Яновський про початок повстання [33, с. 325, 341]. Атаку анархістів було відбито. Маруся віддала наказ про відступ до залізничної станції Канатово (поблизу Єлисаветграда). Перед самим відступом встигла обстріляти захисників міста, які перейшли в наступ, з гармати.
Ю.Яновський передав настрій міщан після переможного бою 9 березня 1918 р.: «Все місто наче охопив демон безуму. Воно то танцює, то сміється, скаче, обнімається і будує рожеві фортуни!». Однак, підсумовуючи результат другого дня боїв, письменник відзначає: «Перемоги ще не має, бо випустили з міста ешелон ворога» [34, с. 339].
«Тимчасовий комітет революції» оголосив нову хвилю мобілізації, яку активно підтримали профспілки. Цікавим є такий аналіз більшовиками ситуації, яка склалася в місті.
«Тем временем меньшевики: Гайсинский, Якубовский, Соссин и другие поднимают тревогу во всех профсоюзах, а особенно в союзе „Металлист“.
Они доказывают необходимость мобилизации рабочих для защиты города.
Уговаривать пришлось не долго. Руководители профсоюзов, а в то время таковыми были в большинстве меньшевики, очень скоро соглашаются на мобилизацию своих членов. Через какие нибудь 2 часа вооруженные отряды отправляются за город, против Никифоровой. Большая часть рабочих шла охотно, а меньшевики, оставшись, создали комитет обороны куда втянули и активных рабочих. Ко всей меньшевистской белогвардейской агитации прибавилось еще то, что рабочие знали, что Ревком выступал против М. Никифоровой. На Никифорову смотрели, как на предводителя шайки самых обыкновенных грабителей» [7].
Намагаючись виправдати себе і підкреслити хоча б якусь частку своєї причетності до справді народного єлисаветградського повстання, вони згадали про конфлікт ревкому з Марусею наприкінці 1918 р. і прямо назвали своїх союзників анархістів Никифоровой «зграєю злочинців».
Жорстокі бої поновилися 10 березня 1918 р. і проходили по лінії залізничний вокзал — Петропавлівська церква (нині вулиця Полтавська). Більшовики згадували: «За Петропавловскую церковью, в степи растянулся на несколько вёрст крепкой цепью фронт и началась настоящая война» [7, с. 35] Гармати розташовувалися просто біля церковної огорожі. Недаремно Ю. Яновський згадував про участь в обороні міста загону ченців (більшовик Т. Гуляницький також відзначав, що на передовій були навіть попи) [12, арк. 34-35].
2
Єлисаветградські більшовики помилково називали Беленковича Беленкевичем. Цікаво, що прізвище начальника Єлисаветградської міліції було С. Беліна-Белінович. Це дві різні людини Беленкович (Беленкевич) та Беліна Белінович.