Траплялося, що никифорівці зовсім близько підходили до землянок (тобто околиць Єлисаветграда). Снаряди, гранати розривалися на вулицях, але щоразу наступ відбивався, і вже анархістам доводилося виходити з-під обстрілу. Знову відзначилися авіатори. Один з льотчиків під обстрілами бомбардував з літака загони більшовиків та анархістів [32, с. 128].
Більшовики згадували про опір єлисаветградців: «У противника три аероплани, відібрані в нас же, якими він вміло користується (нагадаємо, серед захисників міста вояки 8-авіадивізіону). Сили противника 150 чоловік піхоти, 7 трьохдюймових гармат, 50 кулеметів, 100 кавалерії (в місті діяло Кавалерійське училище), в їх розташуванні Єлисаветградська фортеця, де вони встановили гармати» [2, с. 66]. (Белінкович розповідав, що єлисаветградців було 6 тис.). Більшовики наступали на місто, маючи 400 чоловік та 250 никифорівців [2, с. 66].
Колись спокійне, затишне містечко перетворилося на військовий табір. Паралельно з комітетом охорони міста продовжувала діяти міська дума, яка видавала листівки з роз'ясненням причини боротьби з анархістами. В місті була гарно організована мобілізація, діяли палатки милосердя, санітарні дружини, в аптеці Шасса влаштували перев'язочний пункт, налагоджувалося тилове забезпечення. Із заводу Зельцера на фронт цілими бочками вивозилося пиво. Власник спиртового заводу Макєєв віддав розпорядження про безкоштовну передачу спирту на військові потреби. (Цікаво, що до повстання вони були запеклими економічними конкурентами). Інші власники постачали фронт ковбасами, булками. Жінки («сердобольні міщанки») випікали пиріжки, які носили бійцям до шанців на передову [7; 34, с. 341]. Навіть більшовики були змушені визнати факт гарної організації повстання і мужності оборонців міста, щоправда класового підходу в оцінці участі в повстанні уникнути не вдалося: «на фронте в то время, действительно геройски, действительно не жалея животов, дрались рабочие. Не трудно видеть, что произошло, так сказать, социальное разделение участников этой „священной войны“. Рабочие и городская беднота были в самых передовых окопах и изображали из себя пушечное мясо, буржуазия же действовала в условиях более приемлемых для нее: „организовывала тыл, и, надо сказать, нескверно“. В. Антонов-Овсеенко: „белогвардейцы сумели поднять против нас почти всё население“» [2, с. 66]. 11 березня 1918 р. місто готувалося до нового бою. Комітетом було видано 200 лопат для риття шанців біля міста. Тих, хто ухилявся від мобілізації, відправляли на фронт насильно. Ворогуючі сторони очікували на підтримку. Маруся розраховувала на підкріплення з боку червоних частин М. Муравйова. Міська дума просила про допомогу отамана Кульчицького (керівника об'єднаних загонів Вільного козацтва Єлисаветчини) [7; 31, с. 36].
Більшовики викликали на підтримку загін червоногвардійців з Кам'янського. На світанку 11 березня 1918 р. бої поновилися. У цьому бою активну участь взяли червоногвардійці з Кам'янського. Збереглися їхні спогади про участь у цих боях.
«Елисаветградская контрреволюция, вооружив несколько тысяч человек грозила ударом в тыл нашим войскам, дерущимся с гайдамаками и австро-немцами. Учитывая это, штаб Красной гвардии в Каменском решил послать сильный отряд в 1000-1200 человек пехоты и лёгкой батареей артиллерии. На полустанок возле станции Знаменка в сторону Елисаветграда мы приехали ночью. Там мы застали несколько эшелонов анархистов, руководимых Марусей Никифоровой».
Цей спогад потребує коментаря. По-перше, «Єлисаветградська контрреволюція» нікому не погрожувала, а займалась винятково захистом міста в умовах рейкової війни. Найкраще настрої міщан ілюструє один вислів: «Тоді ми нікого в місто не пустимо».
По-друге, чисельність червоногвардійців виглядає явно завищеною.
Кам'янські робітники-червоногвардійці, які прибули для наступу на Єлисаветград, потрапили в курйозно-трагічне становище. Вони були переконані, що їх викликали для боротьби з гайдамаками та австрійцями.
Учасники бою залишили детальний опис боїв 11 березня під Єлисаветградом, який ми пропонуємо для ознайомлення:
«Маруся настаивала на том, чтобы нащи части находились исключительно под её командованием и в её распоряжении. Наш штаб категорически отказался. Тогда мы совместно выработали план действий... Перед рассветом мы приняли боевой порядок и в рассыпном строю стали подходить к позициям, занятым петлюровскими юнкерами, которые имели глубокие окопы. На рассвете завязался жаркий бой, причём одна наша батарея попала в плен сразу с людьми, и также взвод в 65 пехотинцев с пулемётами, несшим прикрытие данной батареи. У нас осталась одна батарея лёгких орудий, а у противника кроме лёгкой артиллерии была ещё и тяжёлая артиллерия и пулемёты, которые открыли бешенный огонь по нашим цепям; огонь корректировали эскадрилья кружившая над нами и сбрасывавшая бомбы. Юнкера стреляли разрывными пулями, но несмотря на ураганный огонь и большие потери(!), мы продолжали наступать делая перебежки. Бой был жаркий; наши красногвардейцы дрались как львы. Мы продолжали двигаться вперёд и находились от окопов противника уже на 100-150 шагов. Но ряды анархистов, занимавших правый фланг дрогнули и начали в беспорядке отступать. Таким образом, наш фланг начали обходить и мы оказались в полукольце, а анархисты не известили нас о том, что они начали отступать. Пришлось и нам отступить».
Інший лідер кам'янських червоногвардійців Лантух згадував, що «отошли с большими потерями, оставив в руках юнкеров, кажется, два орудия и много пленных».
Під час бою декілька кам'янців було вбито. Частина потрапила в полон. Лише тоді вдалося з'ясувати, що робітники воюють з робітниками. Полонених врятувало гуманне ставлення єлисаветградців. Місцева преса писала про цей факт: «Ми б'ємось, а не караємо. Розстріл полонених вкриє нас ганьбою» [16, с. 221-222]. «Тимчасовий комітет революції» видав відозву, яку з аеропланів поширювали серед кам'янців, із роз'ясненням позиції захисників міста.
Один із полонених, якого прийняли за никифорівця (його ледь не вбив розлючений натовп), згадував, що звуки бою було чути навіть у в'язниці. Від співкамерників він дізнався, що Єлисаветград виставив проти Никифорової чисельне військо.
12 березня у розпал боїв між єлисаветградцями та никифорівцями до міста з тилу, з боку Помічної, увійшли загони анархіста А. Полупанова (союзника більшовиків, який прибув до Єлисавета з Одеси на бронепотязі «Воля або смерть!» разом з ... Белінковичем) та більшовицькі загони Сіверса у кількості 600 чол. Бронепоїзд Полупанова захопив захисників міста зненацька, адже він неочікувано заїхав у тил з протилежного від фронту боку, з боку Шестаківки. В цей час на вокзалі перебував лише 1 патруль, який, побачивши значну перевагу, розбігся. Першим ділом Полупанов захопив артилерію повстанців, яка була не на лінії фронту за містом, а у місті, а згодом звільнив захоплених у полон більшовиків. Бої було припинено. Маруся відступила до Знам'янки. Зі слів Белінковича В. Антонов-Овсієнко написав, що в боях під Єлисаветградом Маруся втратила половину загону.
Бійці Полупанова в безкозирках з надписами «Ми — полупанівці» звільнили полонених кам'янських робітників та никифорівців з в'язниці [14, арк. 5]. Не обійшлося без курйозу. Місцевому злодію Васюті вдалося визволити з-під варти кількох злочинців під виглядом полонених робітників [7].
Далі Полупанов о 15:00 на Грецькій площі зібрав мітинг, на якому мала оспівуватись влада більшовиків та засуджуватись дії мешканців, які воювали проти цієї влади. Але Полупановим була допущена помилка. Для досягнення більшого ефекту на мітингу мав виступити Белінкович, який лишився без загону та супроводжував Полупанова. Але не так сталось, як гадалось. Коли люди побачили Белінковича, його ледь не змів натовп разом з Полупановим, тому Полупанов був вимушений заявити, що Белінкович арештований та буде неодмінно покараний [7, 37-38]. Щоб заспокоїти міщан Полупанов назвав бої сумною подією, провокацією. (Пізніше, А. Полупанов всю провину поклав на «падшую женщину Марусю» [15]). Крім того, він обіцяв покарати Белінковича, якого сам привіз до Єлисаветграда. Такі слова були викликані обуренням міщан на появу поруч з А. Полупановим «всім ненависного Беленковича».