ПлюшевІ хмаринки
Плюшев хмаринки
Елена Габайдулина
Вона сиділа на підвіконні, щільно обхопивши свої ніжки і обережно поклавши голову на коліна, і дивилась, дивилась у небо, шукаючі очима плюшеві хмаринки і щось, по-дитячому, щиро шепотіла.
Мати зазирнула у кімнату, підійшла до Марічки і ніжно провела рукою по сонячному волоссю. Неслухняні золотаві пасма намагалися вискочити з-під матусиної долоньки і доторкнутись до замружених оченяток. Дівчинка обожнювала такі хвилини, коли мама була поруч, така лагідна та ніжна.
- Матуся, - тихесенько спитала Марічка, - а Ліза точно мене чує?
Світлана закрила очі, зробила великий ковток повітря. На її вустах з’явилась ніжна і водночас стомлена посмішка. Марічці здалося, що вона чує стукіт маминого серця.
- Так, люба. – нарешті тихо промовила мама. – Ліза завжди тебе чує.
- Вона там? – Марічка поставила пальчик у скло високо-високо, як
тільки могла.
- Он бачиш, - Світлана трохи переставила пальчик донечки, - бачиш?
Ваші плюшеві хмаринки!
І дійсно, на небі були такі м’які, пухнасті хмаринки, немов ведмедики, які, здавалось, тримались за лапки. Марічка посунулась ближче до скла, доторкнулась до нього обличчям і стала слідкувати за ведмедиками. Мама поцілувала її у волосся, і тихенько вийшла з кімнати, щоб не заважати донечці спілкуватись із сестричкою.
Світлана вийшла на двір, сіла на велике крісло, і обережно загорнула плечі у в’язану різнобарвну ковдру. Вона дивилась на небо, ніжно-ніжно, але по щоці тихенько бігли сльозинки…
Минуло три роки, а вона пам’ятала кожну хвилину, як вчора. Як Лізочці було шість років, вона завагітніла Марічкою. Як Ліза чекала на сестричку, сама придумала ім’я, сама обирала одяг. А коли Марічка народилась і вони приїхали додому, то Ліза подарувала їй плюшевого ведмедика, яскравого сонячного кольору, а Марічка витягнула долоньку з-під ковдрочки і взяла Лізу за пальчик. Як Ліза вчила Марічку робити перші кроки, як вони бавились, яка щира була їх сестринська любов.
Як захворіла Ліза, і три довгих, але щасливих роки, вся сім’я жила надією. Ліза намагалась постійно обіймати свою трирічну сестричку в останні дні, вона ніби щось відчувала. А Марічка, була така мала, але запам’ятала все до останньої хвилинки: кожен дотик, кожну посмішку, кожне слово.
Пройшло три роки, а Марічка кожного дня розмовляє із сестричкою, дивлячись на хмарки. То була їх з Лізою улюблена забава – шукати плюшевих ведмедиків у хмаринках…
Світлана довго хворіла, на фоні стресу після смерті донечки та прийому ліків, їй сказали що вона не зможе більше мати дітей. Вона заплющила очі, охопила себе за плечі міцно-міцно, ще сильніше загорнувшись у ковдру, і заснула.
***
Марічка все ще сиділа не підвіконні.
- Лізо, чуєш сестричко, ти ж обіцяла! Ти обіцяла, що повернешся. Я
тримаю слово, я не казала матусі з татком, як обіцяла рахую ведмедиків. Ти казала тисяча, вже 900, вже скоро. Ти ж обіцяла, будь-ласочка, готуйся там, я тебе дуже чекаю..
***
Пройшло шість місяців, Марічка нарешті нарахувала тисячного ведмедика, і почала готуватись до зустрічі із сестричкою. Але матусі нічого не казала, як і обіцяла. Світлана дуже здивувалась, коли Марічка попросила купити такого ж ведмедика, якого вона віддала Лізочці з собою на небо, бо їй там буде сумно без неї.
А через тиждень їй стало зле, Світлану забрала швидка. Ніхто не міг з лікарів зрозуміти, чи-то пухлина у матці, чи що. Майже два тижні здавали різні аналізи, поки завідуюча не запропонувала здати кров на вагітність. Це було маленьким чудом, навіть лікарі розгубились і не розуміли як так сталось,але Світлана була на третьому тижні. І тільки Марічка все знала, бо вірила своїй сестричці.
***
У той день було яскраве сонце, і коли Лялю виписували із пологового, Марічка з татусем зустрічали матусю. Світлана сіла назад до машини, тримаючи на руцях конверт з донечкою Лялею. Поруч сиділа Марічка. Вона ніжно нахилилась до сестрички, поцілувала у голівку і охайно поклала ведмедика на животик. Ляля трохи розворушилась і з-під конвертика висковзнула її ручка, якою вона міцно-міцно вхопила Марічку за палець.
Світлана підняла стривожені очі на Марічку, але вона впевнено сказала: «Я дочекалася тебе, сестричко»!
13.05.2017 15:19
Мой выбор или право на счастье
Мой выбор или право на счастье
Елена Габайдулина
***
Тишина наполняла комнату. Разливалась по потолку, шторам, заполняла мою голову, заставляя мысли хаотичными импульсами поступать в мозг. Мне было невыносимо больно и хотелось кричать, но тишина заполнила всю меня. Сквозь еле сомкнутые губы я кричала… но это был немой крик отчаяния и боли. Я не могу себе этого позволить, как и не могу принять это решение. Мои жизненные ценности перевернулись с ног на голову.