оцінити цього подарунка, ні зрозуміти. Дельфіни лагідні й сильні. Дельфінові було декілька
тисяч років. Він багато бачив і був дуже мудрий, але з вигляду цього не можна було сказати.
Цей дельфін живе у мене й досі.
Я дивлюся на себе в дзеркало у ванній і помічаю, що в мене тіло зрілої жінки. Дорослої
втомленої жінки. І мені стає дивно, і я відводжу очі, бо лячно на себе дивитися. Я себе такою
ще не знала. І не знаю, звідки взялась ця втома. Не можу збагнути, через що мені страшно.
Не через те ж, що тіло в мене втомлене і що це вже тіло не дівчинки. Чомусь мені перестало
подобатись дивитися на себе в дзеркало. Не через те, що тіло міняється. А через те, що моє
обличчя — це не я, і моє тіло — це також не я. І моє ім'я — це також не я. Можу жити без
імені і не бачити себе в дзеркалі.
Сьогодні я купила собі смугасті шкарпетки. Іще одні. Швидко в мене буде ціла колекція
смугастих шкарпеток. Інших шкарпеток я тепер не ношу з принципу. Ось які у мене тепер
принципи. Я ще багато чого не роблю з принципу. Просто зціплюю зуби також із принципу.
Смугасті рукавиці й шалики. Смугасті штани і спідниці, від яких я відвикла. Смугасте небо.
Смугасті дороги. Увесь світ смугастий, чорне біле червоне жовте зелене синє жовтогаряче
А сьогодні бачила на вулицях двох людей із безумними поглядами. Перший був чоловік із
газонокосилкою, одягнений у комбінезон у стилі Карлсона, він із таким відчаєм і переляком
дивився перед себе, і якби не тримався за свою газонокосилку, мабуть, не міг би встояти на
ногах. А друга була жінка за вікном першого поверха будинку, збудованого, очевидно, в
шістдесятих. Які вони печальні, ці будинки. Вона дивилася кудись у порожнечу — крізь
шибки, крізь людей, що проходили під її вікном, її погляд був водночас холодний і гарячий, і
я подумала, що ця жінка вже не боїться смерті. Може, вона її навіть бачить. Я колись теж
побачу свою смерть і, може, навіть усміхнуся до неї.
Здається, якби я робила щось таке, як Мати Тереза, все в моєму житті було би добре.
Творити діла милосердя. Часто й регулярно. Тільки я не дуже знаю, як це, і, мабуть, у мене
не дуже вийде. Красива дівчинка з білими пасмами волосся на чолі каже мені, що хоче, аби
сталося чудо. Велике і справжнє чудо. І тоді в неї і в інших також усе буде добре раз і
назавжди. І я тоді думаю: Боже, якщо хочеш, зроби для неї велике і справжнє чудо. І я
думаю, що якби я могла для неї щось зробити, я зробила би. Тільки для цього мушу забути
про себе всерйоз. Тільки не змушуйте мене тепер ні про що говорити. Не хочу ні про що
говорити, не хочу ні про що думати. Іще в мене болять очі. Боже, як у мене болять очі...
як мені важко зі своєю пам'яттю хоча я й так уже майже нічого не пам'ятаю що було що є і
що буде окропи мене іссопом і очищуся обмий мене і паче сніга убілюся Господи губи мої
відкрий і уста мої будуть говорити тільки те що варто сказати
Сьогодні середа, і я по-справжньому сумую, тільки навряд чи хтось може мене розважити.
«Утоли мої печалі», — шепочуть мої пересохлі губи, і я думаю, хто ж може це зробити.
Може, це ти, Господи? Але як же ти їх утолиш? Подаси мені води живої у пластиковій
пляшці чи якось інакше? Я уявляю смак цієї води, смак спасіння, вона повинна бути добра,
ця вода, я думаю про цей смак тоді, коли готую сніданок, варю собі каву, доливаю в горня
молока, щоби був такий дивний бежевий колір — так, як я люблю, а мені здається, що жива
вода дощем стікає по наших шибках із того боку. І ми не зриваємося на ноги, не припадаємо
до цих струмків, просто сидимо мовчки біля кухонного столу, і нашу тишу повільно крають
звуки радіопередачі, повільно і нещадно. Велика любов померла, бо втомилася довго жити.
Ах, не сипте солі на мої поранені руки, ліпше їх перебинтуйте.
Моя голубина душа голубого кольору. Не блакитного, а сизого, бо голубині крила сизого
кольору. Бо голубий колір — це колір голубів.
Голуби носять його на крилах. Моя душа така, як голубині крила. Сльози сизого кольору.
Усе всередині в мене сизе, усе всередині в мене стає сльозами. Розіллятися сизим дощем. Як
би я хотіла, щоби хтось подав мені руку порятунку. І міг мене втримати, міг мене тримати
трохи далі від краю, раз і назавше. Бо мені так незатишно на цьому краєві. Я увесь час за
півкроку, тільки не заступайте за білу лінію, громадяни пасажири, тільки не висовуйтеся з
вікон, і не притуляйтеся до дверей, і будьте обережні, коли заходите у свої поїзди, які з