тільки в нас із татом одні черевики, навіть у Бабуні їх дві пари. Ще я могла би намалювати
йому малюнок. Бог міг би повісити його у себе на стіні в кімнаті й часом на нього дивитися.
Я малюю гуашшю білі квіти на чорному картоні. Тато каже, що в мене добре виходить,
Бабуні також подобається, вона часом стоїть у мене за спиною і дивиться, як я малюю,
журно зітхає, каже: «Малюй, дитино, малюй». «Вам подобається, Бабуню? «Гарно, дитино
моя», — відповідає вона ще сумніше, і я не розумію, чому вона сумує, якщо їй подобається.
Або часом дивиться мої малюнки і плаче. Я там усього понамальовувала: і квіти у горщиках,
такі, як у нас на балконі, і кота крилатого, щоб він міг літати з даху до нас на балкон, бо то
такий кіт, що на даху живе, і нас із Бабунею і з татом. Я питаю, чого вона плаче, може, не
треба було котові крил малювати? Бабуня тоді усміхається, каже, хай будуть у кота крила,
гладить мене по голові, йде на кухню, і спідниця у неї шелестить, як висохла трава.
Тато дуже добре варить каву, а ось супу він зовсім не вміє добре зварити. Часто забуває його
посолити, і тоді Бабуня каже, що суп знову недосолений, а тато каже, що кожен може сам
собі посолити в мисці, головне, щоб було що досолювати. Мені здається, що тато дуже
серйозно ставиться до варіння супу, тому в нього нічого й не виходить. Хоча іноді він
постарається, і в нього все вийде, і він посолить суп якраз у міру, і додасть червоного й
чорного перцю, і вкине лавровий листок. І тоді стукає в батарею — це у нас такий сигнал;
замість того, щоб іти по мене в кімнату, тато стукає в кухні в батерею, декілька разів — це
означає: іди швидко-швидко, бо дуже треба, ось уже негайно треба, приходь. Я заходжу, і
тато каже: «Уже можна їсти суп», — обличчя в нього аж світиться, тому я знаю, що суп йому
вдався. І потім ми їмо суп, я їм із маленької піалки із синіми квітами, вона мені дуже
подобається, і запитую тата, чому цвітна капуста називається цвітною, тато каже, що те, що
ми їмо, це насправді її цвіт, ми їмо суп із капустяних квітів, я не знаю, чи йому вірити, але
врешті-решт починаю думати, що, може, це й правда.
Часом мені вдома ні з ким поговорити. Це буває тоді, коли тата немає вдома, бо він увесь
день на роботі, а Бабуня лягає відпочити, або читає, або щось робить на кухні й каже, щоб я
їй не заважала. Тоді я думаю, що було би добре, якби хтось був, із ким можна поговорити. Я
хотіла би мати кота. Пухнастого і з товстим хвостом. Кота, що гуляє, як сам собі знає. Він міг
би не завжди бувати вдома, міг би гуляти, скільки завгодно, але час від часу, коли мені
сумно, приходити додому. Кіт знав би, коли мені сумно. Коти взагалі дуже розумні. Я
годувала би кота молоком і рибою. Не одночасно, а часом молоком, часом рибою. Правда,
риба у нас вдома буває дуже рідко, тому котові доводилося б здебільшого харчуватися
молоком. Але я думаю, він би міг це зрозуміти. Я пояснила би йому, що у тата фінансова
криза, тому він дуже рідко купує рибу. Із котом ми могли б розмовляти про всяку всячину,
він би мені розповідав про свої пригоди, що він бачив, коли бігав дахами. Бо люди знають
тільки те, що відбувається на вулицях, бо вони ходять по землі. Звісно, по землі ходити
цікаво, але на дахах ще цікавіше, бо звідти більше видно. Тому я думаю, що обов'язково
треба, щоб у мене був кіт, тільки не знаю, звідки його взяти.
Я беру Бабуню за руку, Бабуня здивовано дивиться на мене поверх окулярів, вона якраз
плете ще одну серветку, хоча вона каже, що цього разу це не серветка, але вона каже так
щоразу, а все одно плете серветки. «Ти ж бачиш, що я щось роблю». «Бачу, — кажу я, — але
хочу подивитися на ваші руки». Мені дуже подобається роздивлятися Бабунині руки, Бабуня
знає, що мені це подобається, тому й тепер відкладає плетиво і простягає до мене долоні.
Шкіра на них поморщена і ясно-коричнева, мені дуже подобається така шкіра, у мене зовсім
не така. Я питаю у Бабуні, як це так, що в неї така шкіра, і чи може в мене теж бути така
сама, бо вона мені дуже подобається. Бабуня усміхається, каже, що з роками і в мене буде
така шкіра. «Як це з роками?» «За багато років, коли постарієш». Я знаю, що таке старість,
— це коли можна не ходити на роботу, сидіти вдома і плести гачком серветки. Тато завжди
каже, що на старості він не ходитиме на роботу. Якщо на старості в мене буде коричнева
поморщена шкіра, мені це подобається, я не знаю, чи мені захочеться плести серветки
гачком, мабуть, ні, думаю, що я робитиму щось інше. На роботу я ще не пробувала ходити,