мною сині кола, я думаю, що це дуже несправедливо давати дітям молоко із синькою, я
виходжу з їдальні піднімаюся сходами мені цікаво чи швидко почне діяти отрута заходжу в
клас вчителька сидить за столом і жує яблуко я кажу що мені треба додому дуже терміново
вчителька кашляє я забираю речі і виходжу хочу більше ніколи не ходити до школи тому що
тут дітей змушують пити молоко із синькою.
Іду додому, де на мене чекають великі полив'яні горщики, у яких зацвітають червоні
калачики, чорний картон, на якому я малювала білі будинки, на дахах яких ростуть маленькі
дерева, мої кольорові сни, татів гарячий суп, розчинна кава з молоком і без, бляшанка з
написом «indian instant cofee» з красивими великоокими жінками з браслетами на руках.
Я не пам'ятаю, що я там напридумувала багато років тому в тих шкільних творах про
батьківщину, які доводилося писати, хоча сьогодні я зовсім не писала б про це або писала би
приблизно так:
батьківщина — це там, де ми народжуємось, і де буваємо довго, іноді коротко, це дороги,
якими ходимо, дороги, якими тікаємо і вже ніколи не повертаємося, батьківщина — це там,
де нас може й не бути, там, де нас уже немає, там, де хотілося би померти.
батьківщина — там, де точно знаєш, як саме закінчується літо, і як шкода, що буває ніч із
тридцять першого серпня на перше вересня, я думаю, що це остання тепла ніч, а ще мине
декілька днів, і вже відчувається у повітрі, як дихає осінь, на могилах батьків в'януть квіти, а
на їхніх фотографіях, на пам'ятниках, дощ залишає сльози.
вони плачуть, бо ми будемо приходити дуже рідко, а потім перестанемо приходити зовсім,
хоча тоді це вже не буде потрібно, бо ми будемо набагато ближче, себто будемо нарешті
разом.
І батьківщина — це коли у домі двері не замикають; я приходжу, і мені не треба шукати
ключа, я переступаю поріг і заплющую очі, бо пахне так, як пахло завжди, запахи не
міняються, вони не старіють так, як люди.
батьківщина — це коли у кишені є ключ від дому, куди можна приходити.
батьківщина — це коли сивий чоловік на воротях дивиться мені вслід; я не озираюся, боюсь,
що можу повернутись і вже більше не захочу іти далі, я обов'язково повернуся, тільки не
сьогодні, мені хочеться писати про ці місця, де ми є, і де нас немає, місця, які нам сняться, і
ці сни тягнуться з ночі в ніч, наповнюючи наші дні очікуванням наступного сюжету, місця,
які нам пам'ятаються, які нас наповнюють і які ми перевозимо із собою, які до нас
приростають, які нам болять, які не можна відірвати від себе, бо вони відриваються тільки
разом зі шкірою, ми плачемо від своєї пам'яті.
Бабуня розповідає мені, що я зовсім малою була дуже добра і ніколи ні з ким не
сперечалась. Я дивуюся, бо й тепер дуже рідко сперечаюся. Із Бабунею взагалі ніколи, з
татом я сперечаюся, тільки коли не хочу їсти вівсянки і тоді, коли він каже, що дітям треба
лягати спати о дев'ятій вечора. Сьогодні Бабуня розповіла мені про червоне намисто, яке
лежить у мене у скриньці. Коли виросту, буду його носити. До нас у гості прийшла мамина
приятелька — висока жінка із білими зубами і хвилястям волоссям такого кольору, як кавове
морозиво у вафельних скляночках, яке ми їли в неділю. Вона дарує мамі намисто — багато
разків багато червоних намистин. Мама питає, чи хочу я поміряти намисто, я кажу, що якщо
вона хоче, то я також хочу. Я ніколи не заперечую мамі, бо вона тоді сумуватиме. Жінка з
білими зубами сміється, каже мамі: «Ваша дочка дуже вас любить». Мама усміхається,
сонячні промені з вікна блукають її обличчям. Мені подобається, що в мене така мама.
Я кажу Бабуні, що я такого не пам'ятаю. Ні жінки, ні намиста. Бабуня сміється і каже, що це
не дивно, бо діти швидко все забувають. Думаю, що не все.
Я не люблю ходити до школи. Мені там нецікаво. Я вмію читати, бо мене навчив тато, ми з
ним разом читали казки, тепер увечері я читаю казки для Бабуні. Діти, які вчаться зі мною,
не вміють читати. Вони б'ють одне одного, а потім бігають жалітися вчительці. Я не знаю,
про що з ними говорити. Я прочитала казку про сопілкарика, але не знаю, чи їм буде цікаво
про це слухати. А більше я нічого не знаю. Не знаю, про що їм можна було би розказати.
Ми граємо в коридорі різні ігри. Найбільше мені подобається гратись у годинник і
годинникові стрілки. Ми тихенько рухаємося колом, хтось один стоїть у центрі, заплющує
очі, простягає перед себе руку і також ходить по колу — це годинникова стрілка. Ми