впівголоса проказуємо віршик про годинник, найкраще знає слова наша вчителька, коли ми
вигукуємо «стрелка не спеши час который покажи» (бо ми вигукуємо це російською мовою, і
я також вигукую російською, якої не знаю), наше коло зупиняється, і стрілка також
зупиняється. Той, на кого вона вказує, стає посеред кола. І гра починається спочатку. Мені
здається, що ніхто, окрім мене, не любив цієї гри по-справжньому. А мені подобається, що
можна заплющити очі і якийсь час не розплющувати, і тоді стає спокійно, бо здається, що
навколо нікого немає.
На уроці читання вчителька розгортає книжку і показує малюнок, на якому намальовано
великий кетяг калини, і запитує, що це. Я кажу, що це кетяг калини. Ніхто з дітей досі не чув
нічого про кетяги. Вчителька каже, що їй дуже приємно, що я знаю це слово. Я знаю багато
слів, тільки не хочу казати про це вголос. У мене під вікном росте калина, яку посадив тато,
тому я добре знаю, що таке кетяги і що найсмачнішою калина стає після морозів. Доти її
дуже гірко їсти.
У мене є лаковані черевики із великими пряжками і на підборах. Їх приніс татові хтось зі
знайомих на роботі. Я приходжу в них до школи. Діти сміються з мене. Одна дівчинка
скликає всіх, щоб вони подивилися на мої черевики. Я сиджу за партою, підібгавши ноги.
Вони товчуться навколо мене, дихають мені у вуха, смикають за рукави і кажуть, що хочуть
подивитися на мої черевики, тому я повинна встати і вийти з-за парти.
Я кручу головою і кажу, що не встану. Вони кажуть ти дурочка встань ми тобі нічого не
зробимо я починаю плакати бо хочу щоб вони пішли і більше мене не чіпали я затуляю
обличчя руками я плачу хтось смикає мене за рукав ти плачеш і намагається відірвати руки
мені від обличчя я притискаю долоні до щік ще сильніше кінчики пальців натискають на
брови вони шепочуться вона плаче мабуть радяться чи залишити мене в спокої чи ні. Добре,
що вони йдуть. Я дивлюся крізь пальці, але нікого немає. Хочу щоб ніхто мене не бачив не
хочу ходити до школи. Ніколи більше не прийду до школи. Я не казатиму Бабуні, що вони
сміялися із мене за черевики, бо вона сумуватиме і в неї болітиме серце. І в неї немає інших
черевиків, які вона могла би мені дати. У тата також немає для мене інших черевиків. Тато
також дуже засмутився б. Я підіймаюсь на четвертий поверх — останній, сідаю на залізних
сходах на горище і плачу. Дзвенить дзвінок, мені набридає плакати, я з'їжджаю перилами
вниз і зовсім не боюся, що можу впасти. Дивлюся на пряжки своїх лакованих черевиків і
думаю, що вони дуже мені подобаються. Справді.
Я дуже чекала літа бо тоді мають початися канікули і можна буде не ходити до школи. Я
кажу Бабуні що одного класу мені напевно вистачить що мені дуже нецікаво у школі я і так
вмію читати й рахувати і писати також тільки у мене дуже поганий почерк і всі зошити в
ляпках бо чорнило постійно виливається у мене з ручки навіть не знаю через що Бабуня каже
що ж ти робитимеш дитино
Я кажу що буду працювати тому що тато працює і більшість людей працюють звичайно я
можу сидіти вдома і далі й малювати квіти на картоні але я хотіла би працювати і тоді в мене
вже напевно не буде часу ходити до школи
Бабуня сміється ким же ти будеш працювати
Я довго думаю над цим запитанням тому що я справді не знаю що я могла би робити і що я
вмію бо здається я вмію дуже небагато Я хотіла би працювати в магазині і продавати хліб
спершу я хотіла сказати що цукерки але потім вирішила що Бабуня подумає що це я тільки
задля того щоб наїстись солодкого донесхочу тому краще вже хліб
Бабуня хитає головою там треба знати таблицю множення і багато й швидко рахувати
Іаблиці множення ми ще не вчили, принаймні я такого не пригадую
А коли вчать табличку множення запитую в Бабуні
У другому класі каже Бабуня і ми домовляємося що я іще рік повчуся в школі вивчу
таблицю множення і тоді вже зможу працювати в магазині Може я тоді продаватиму тільки
цукерки більше нічого.
* * *
Коли мені холодно, я починаю думати про свою батьківщину, себто про країну, в якій живу.
Але там також не завжди тепло. Я шукаю місця, де можна зігрітися. І думаю про гарячий чай
або каву, про щось, що зігріває. Руки, очі, сплетені тіла. Щоб зігрівати одне одного, ми
роздягаємось і ділимося теплом своєї шкіри. Твоя шкіра пахне молоком, моя —
помаранчевими шкірками. Ми дихаємо одне біля одного й уже не можемо розрізнити наших