Але остання анекдота не була призначена для Тимка.
З того, як обличчя Тимка вмить навстіж роздзяпив і скував смертельний жах, як йому забило віддих і він схопився за груди, не годний видобути не лише вигуку, а й кволого хамаркання, Дмитрик одразу збагнув, що сталося.
Він шарпонувся назад зі щирим побажанням, аби грім побив весь світ, коли таке коїться, та вже виявилося запізно: його валіза на всіх чотирьох рожевих ніжках прожогом мчала в табір, то по прямій, то зиґзаґами, наче її судомило, просто до кухні, куди саме почали сходитися таборові мешканці з бляшанками, банячками, а дехто й з відрами, на велику родину, отримувати обід.
Дмитрик кинувся слідом повз остовпілого Тимка, якому на кілька днів відібрало мову, від чого його почали дражнити мовчуном, і він дуже сердився на це прізвисько, бож, звісно, кому приємно, коли кплять із страху, від якого хтось слабший і не такий зрівноважений, як Тимко, і взагалі переставився б на той світ? — а валіза вже врізалася в людську гущу, яка з вереском бризнула на боки, пропускаючи апокаліптичну з'яву, а за нею згодом і захеканого Дмитрика, що наздогнав свою валізу аж біля входу до барака баби Грицихи, яка вийшла подивитися, чому в таборі зчинився такий рев.
Валіза тицьнулася бабі просто в ноги й зупинилася, і тут щойно Дмитрикові пощастило вхопити її в оберемок.
Баба Грициха, як завжди в білій хусточці й кольоровій ще з дому вічній плахті, про яку різне подейкували, бо ніхто ніколи не бачив баби в іншому вбранні, дивилася на Дмитрика старими добрими очима й усміхалася.
— Знов у халепі, Дмитрику? — мовила вона, і від її слів у Дмитрика ніби влучили одразу дві думки, як це з ним траплялося лише тоді, коли в його мозку народжувався новий, особливо вдалий плян чергової махінації.
— Я вам це дарую на обід, а ви замовте перед Богом за мене слово, — випалив Дмитрик, витрушуючи з продертої валізи крізь розкисле дно на руки баби Грицихи порося з завиненим у сіру ганчірку рильцем, і, схопивши за ручку валізу, яка так оганьбила його, повернув досить швидко, хоч уже й не бігцем, через таборовий майдан, де щойно всі стали свідками його перегонів, до свого барака, — попри цей випадок ані трохи не втративши переконання, що всі лиха, які в житті чигають, навіть отак непередбачене, виходять тямковитій людині лише на користь, навіть коли й доводиться кликати на допомогу добре слово баби Грицихи, а вона ж і так завжди ладна кожного порятувати.
Після цього дня чи радше — після цієї події, чудернацька слава, яку в закутках і на майданчиках, за банячками з їжею й за чаркою, між бараками, в підвалах, на горищах і на смітниках, де переважно товклася малеча, з чуток, здогадів і найретельніших свідчень очевидців висновували навколо баби Грицихи, ще більше закріпилася. На вечір весь табір тільки про те й говорив, як Дмитрик, цей пройдисвіт, шкурник і зірвиголова, приніс до баби Грицихи чорта, який допомагав йому безкарно проробляти махінації, а баба своєю білою магією, а перед нею не встоював найменший прояв зла, обернула його на невинне порося, що відтоді унадилося ходити за бабою скрізь, мов цуценя.
Правда, дехто з тих, які краще визнавалися в житті, особливо ж на людських вадах, твердили, — бож саме трапилося, що вони те все на власні очі бачили, — як чорти заволоділи Дмитриком і по всьому табору, не побоявшися білого дня, на довгих волохатих ножищах почали ганятись за ним, батожачи бідолаху грубезними зеленими найлоновими хвостами, точнісінько такими, як ті американські канати, які за допомогою Дмитрика потрапили до табору й були вже давно розплетені й наново сплетені на сіточки, паски, хусточки і навіть краватки й блюзки, аби він кинув гендлювати, і лише тому, що Дмитрик своєчасно згадав про бабу Грициху й устиг крикнути, щоб вона йому допомогла, баба Грициха обернула всіх чортів на звичайнісінькі валізи, які чвіркнули на всі боки й щезли, і на цей раз Дмитрик урятувався, бож баба визначалася великою добротою й за кожного замовляла лагідне слово перед Творцем. Баба Грициха зневажала тільки злих, нікчемних і саме тому нелюдське лютих, які відписали свою боягузливу душу злу, нахваляючись, що тільки по боці зла людина спроможна вижити на цьому світі, страхаючись добра, як вибухівки, хоч і за них молила Бога, щоб уділив їм бодай крихту доброти, просвітивши їх ниці помисли, а головне — аби вони не мали сили затоптувати добрих людей.
Звичайно, оскільки на світі все покликане мати не лише початок, а й кінець, то двоє святенників-сектантів у таборі пробували перечити, мовляв, добро баби Грицихи не від святого Письма, отже й не від Бога, бо вона й до церкви не надто вчащає, і ніхто ніколи не чув, аби вона повчала якогось непутящого небораку житіями святих чи бодай якимось акафістом, щоб аж кров у жилах скипіла від жаху перед карою Божою, як то належалося б, невідомо навіть, чи вона взагалі Біблію читала, надто просто вона завжди висловлюється, хібащо якусь приповідку скаже, а від приповідки до поганства, до чар, навіювань, отже й до геєнни вогненної — один крок, та мудрування сектантів не мали успіху, бо одного з них хлопці, яких він угрущав як жити, побили, а другого, вистеживши, як він кілька разів перекрочив поріг удовички, якій надто до серця припало святе Письмо із уст святенника, почастували такою сороміцькою піснею, що її хлопці гуртом склали під коломийку, аж обом праведникам затягло язика, і про бабу Грициху відпала охота взагалі будь-як висловлюватися, хоч баба ніколи не сердилася, аби й що про неї базікали.