У двері раптом загупали.
— Милицею, — здогадався Гоша. — Мабуть, хтось із своїх…
Маша пішла відчиняти. Гоша підвівся, а за ним і хлопці. В кухню ввалився забрьоханий і тверезий Ямришко.
— Ваші тут? — спитав він гостро і, побачивши Мартина, застрибав до нього на милицях. — Ти весь час тут був?
— А що?
— Юнкерса зарізали…
Розділ сімнадцятий
У нашій поважній установі не заведено розпитувати колег, що вони зараз роблять, яку справу ведуть. Як каже Федір Васильович: «Коли менше знаєш про чужі справи і більше про свою, то й спатимеш спокійніше». Та чомусь про моє відрядження знали всі.
— У Берлін їдете? — спитав у мене майор Гібайдулін, з яким я за час моєї роботи в управлінні й трьома словами не перекинувся. — Гарне відрядження. І от що я вам пораджу: неодмінно візьміть із собою перехідник. Я нещодавно поїхав туди без перехідника і дуже пошкодував.
— Який перехідник?
— Це таке пристосування. Для електрики. В них розетки не підходять під вилку нашої бритви чи портативної праски. А я без неї в дорогу ніколи не вирушаю. Перехідник цей — дуже зручна штука. Встромляєш вилку в нього, а його вже — в розетку.
— Де ж його взяти?
— В електротоварах.
Я подякував за добру пораду.
Доброзичливі скельця окулярів Федора Васильовича загадково зблиснули:
— Ви коли-небудь бували вже за межами нашої країни?
— Ні. Це вперше.
— А що таке перехідник, ви знаєте?
— Для електрики?
— Так. Неодмінно візьміть його з собою.
— Дякую, візьму.
Слюсаренкові були відомі назви кращих берлінських кафе, кращого берлінського готелю «Бероліна» — той самий «Берлін», як він пояснив, тільки латинською мовою. Недавно в Німецькій Демократичній Республіці побував Слюсаренків тато — перша скрипка нашого симфонічного оркестру.
— І не забудь головне — перехідника, — порадив мені Слюсаренко.
— Візьму, — терпляче подякував я.
Я поспішав, бо мені перед від’їздом треба було побувати у батьків, та ще й провідати дядька Петра, який дізнався від Вілі, що я їду в Берлін, і зажадав неодмінно зі мною побачитись перед від’їздом. Та при виході мене зупинив черговий:
— Вас просить повернутися полковник Іванов.
Я повернув назад.
— Ну як, все у вас готове? — спитав полковник, що в своєму коричневому, з якоїсь волохатої тканини, костюмі здавався схожим на буркотливого ведмедя.
— Так точно, товаришу полковник.
— Так ось. Не виключена можливість, що вам під час відрядження доведеться натрапити на матеріали, пов’язані із злочинами фашистів та їх прислужників на тимчасово окупованій території. А тому прошу вас сьогодні ж заїхати до наших колег. Кабінет номер… — Полковник зазирнув до настільного календаря і назвав номер кабінету та прізвище слідчого.
— Зрозумів, товаришу полковник. Зараз зайду.
— Ну й добре. Я забув вас попередити: неодмінно візьміть з собою перехідник. Знаєте, що таке перехідник?
— Так точно, товаришу полковник.
— Ну так от, візьміть його з собою. І щасливої вам дороги…
Я їхав у «спальному вагоні прямого сполучення». Назва ця здалася мені дещо дивною. Всі вагони у нас, крім приміських, мабуть, спальні, а щодо «прямого сполучення», то на мене у Бресті чекала пересадка. Їхав я в новісінькому цивільному костюмі й дуже шкодував, що у формі їхати не прийнято. Пасажири із сусідніх купе вже десь за годину почали мене кликати Ромою без усякого Олексійовича. І взагалі в цивільному я, мабуть, не справляю того серйозного враження, що мало б випливати з мого віку, посади й завдання.
А коли я гарненькій німкені, що знала українську мову (як виявилось, мешкала в одній кімнаті гуртожитку з полтавчанками) сказав, що одружений, вона просто не повірила. Спитала, де моя обручка. А в мене обручки й досі не було. Як тільки ми з Людою відкладали на неї гроші, виявлялося, що дружині потрібні нові черевички, або мені треба ремонтувати мотоцикла, або: «Я вчора в універмазі бачила такий гарненький плащ…» Та річ не в обручці. Дівчина цілком серйозно зауважила, що в моєму віці ще рано думати про одруження.
Вперше в житті я перетнув наш державний кордон. Хоч як я придивлявся, за вікном усе було таке саме, як у Білорусії чи у нас на Україні. Якби художник намалював цей пейзаж, ніхто б не сказав, де це намальовано. Так само, як і в нас, на вокзалах жінки в брюках, такі самі молодики без головних уборів і так само десь там, ген-ген у полях, по грунтових дорогах, їдуть доярки на велосипедах до своїх ферм. Серед дороги, що бігла вздовж залізниці, застряв польський хлопець із своєю угорською «Паннонією» — добрим шляховим мотоциклом… Я хотів гукнути: «Перевір контакти магдіно», — але так і не зумів відчинити вікно…