«Прекрасно, — сказав би на це Федір Васильович. — Досить було Вайлу й Іванченкові згадати, що в лейтенанта Голобородька були в місті якісь коханки, чи, як ви їх звете, пасії, щоб ви називали одну з них уже й молодицею. А чому не могло статися так, що це була старенька бабуся, в якої лейтенант Голобородько час од часу бував, якій допомагав, квартиру якої використовував як притулок поза стінами госпіталю?»
«Може, й бабуся, — погодився б я. — Але що це, власне кажучи, міняє?»
«Все міняє, — посміхнувся б Федір Васильович і заходився б складати коробочку. — За старого врем’я, за того царя, як не було й сухаря, — сказав би він далі, — був собі лейтенант Голобородько. Лежав той лейтенант Голобородько, якого ви називаєте Юнкерсом, у госпіталі. І помітив він, що якийсь чоловік, якого ви називаєте вбивцею, має аж дві грубезні книги. — І він склав би папірець, як книгу. — З однією той чоловік ходив ворожити на базар, а другу тримав у себе. І здалася та книга лейтенантові Голобородьку надто вже важкою, і виявилось, що там, усередині, сторінки всі вирізані і лежать у тій своєрідній шкатулці різні блискучі штучки… Витяг лейтенант Голобородько звідти сережки… — Паперова «книга» перетворилася б на «сережки». — А крім того, взяв він звідти ще дещицю, почав її перетворювати на гроші. Купив Ямришкові куфайку й діагоналеві штани… — він би склав куфайку, а потім штани. — І страшенно все це не сподобалося тому володареві грубезної книги для сліпих, і вирішив він покласти цьому край. Поцупив у Щербини косу — ось вона. — Пласко складений човник і справді скидався якщо й не на косу, то принаймні на ножа. — А потім забрав ті речі з госпіталю й переховав їх в іншому місці… А може, взагалі, все це зробив і не цей ваш Юнкерс, і не цей ваш «вбивця», а хтось сторонній, про якого ви й не чули?..»
Якось, розмірковуючи про переваги моєї нової служби, Біля розповів, що він десь вичитав, ніби в Англії існує клуб письменників-детективістів. І от коли якомусь письменникові не вистачає фантазії і він у своєму детективі в самісінькому кінці вводить якогось персонажа, про якого досі не згадувалось, — ну, хтось із вулиці, — і саме цей «хтось» і виявляється злочинцем, то письменника такого виключають з клубу, щоб ним там і не пахло. Може, воно щодо детективних романів і справедливо — читач заплатив гроші за книгу, і не треба його ошукувати, підсовуючи браковану продукцію. Але в житті нікого виключати з клубу детективістів не можна, навіть якщо вбивця й справді забіг на якусь часинку з вулиці, вбив Юнкерса, та ще й відібрав у Бутька його скарб. І чи не міг цей «хтось» бути тією самою людиною, якій фон Кролов колись розповів про свій скарб?
І як тільки я про це подумав, почало мені здаватися, що поїзд їде надто повільно, я шкодував, що не полетів літаком…
У кінофільмах показують багато зручних штукенцій, які насправді в житті чомусь не застосовуються. А добро було б запозичити дещо з кіно у повсякденну дійсність. У фільмі теж, скажімо, мають зустрітися два інспектори карного розшуку, які раніше між собою не бачились. Той, хто зустрічає, заздалегідь попереджає того, хто має прибути: з лівої кишені піджака у мене стирчатиме згорнута руркою газета за сьоме травня. Є газета за сьоме травня — отже, все гаразд. А от як я впізнаю гауптмана Крюгера?
Та побоювання мої виявилися марними. Гауптман (а по-нашому капітан) Крюгер пізнав мене одразу, як тільки я ступив з підніжки вагона на перон. Російською Крюгер володів цілком вільно і навіть вживав таке вишукане й рідкісне слово, як «споспешествовать». Цим гауптман підкреслив, що він та його колеги зроблять усе, щоб моє завдання було успішно виконане.