— Був би ти людською дитиною, — сказав Щербина, — не треба було б на тобі кілки ламати і віжки рвати.
— Та, звичайно, вдача була у мене не медова, — погодився Семен, — але не знав ти, Щербино, мого старого. Німці пекли йому ноги на жаровні, а він їх лаяв так, що в тридесятому селі було чути, а не сказав, де посівне зерно закопане. Офіцер у нього пістоля розрядив спересердя, бо так нічого й не добився. Характер у старого Архипа, батька мого, мало сказати, крутий був. Тут і слів не добереш… Ось і подався я на Донбас. Думав легкий хліб їсти. Та на Донбасі воно не так, як у кіно показують: там хочеш гроші мати — роби, щоб аж шкіра тріщала.
— А ти б хотів задурно? — гмукнув Щербина.
— Ну, не зовсім так, щоб задурно, — щиросердно зізнався Анципер, — але й не так, щоб дуже перериватися. Через те я й спеціальностей поміняв, скажу вам, хлопці!.. Навіть у цирку був, ведмедів доглядав. Потім завербувався під Тюмень ліс валити і там уже бачив ведмедів без намордників. Платили там гарно, тільки ж робота, скажу я вам!..
— Шкіра тріщить? — поспівчував Щербина.
— Не тріщить — репається, жили витягаються, і морози люті…
Любив ще Семен Анципер розповідати про Відень, в якому одбили йому обидві ноги автоматною чергою.
— Гарне місто. Пам’ятників багато. Тут тобі генерали, тут тобі гражданські. Кому там тільки пам’ятників нема! Як ступнув — так і пам’ятник, як ступнув — так і пам’ятник. Дунай знову ж таки. Не знаю тільки; який це дурень вигадав, що він голубий. Рудий він, як канава. Або як волосся в старшини Дранишникова.
Повільно переставляючи милиці, в палату повернувся Клим Бутько в темних, як у Гоші-масажпста, окулярах, з широким, ніби налитим зсередини водою, сірим обличчям. Він всівся на своєму ліжку й ніби одключився. Ігореві Вербицькому здалося, що Клим зранку десь добро хильнув. Якби це хтось інший — знайшлося б у Ігоря дотепне слівце про скнару, що все під себе гребе, як курка. Але Бутька не зачіпали. Кожний, хто лежав у цьому госпіталі, бачив перед собою смерть, і не за чотири кроки, як співалося у пісні, а підходила вона впритул і залишала на пошматованих тілах свої позначки. Та тільки Клима Бутька вона так довго й міцно тримала в своїх обіймах, що й досі тремтіли в нього руки, навіть милиці роз’їжджалися. І бачив він погано (одного ока зовсім не було, а друге від світла сонячного слізьми спливало), і пив мовчки й безрадісно, один на один із самим собою.
Розстріляли німці Клима Бутька у Бабиному яру. Та йому пощастило, бо сталося це у ті дні, коли танкова армія генерала Рибалка непомітно, лісами лівого берега, перебиралася з Букринського плацдарму на Лютізький, готуючись до останнього штурму, коли на Трухановому острові висадився наш загін, що складався в основному з розвідників. Чимало їх діяло і в самому місті, виходячи на явки підпільників. Фашистський конвейєр смерті закрутився у ті дні на повну силу. Тюрми і застінки очищалися від в’язнів планомірно, за графіком, дорога була одна: в Бабин яр — місце, обране для масових акцій ще у вересні 41-го. Чимало було й «позапланових» розстрілів, коли людей вбивали в дворах і на вулицях.
Тієї листопадової ночі до Бабиного яру надійшов черговий страшний транспорт: кілька критих брезентом вантажних машин з охороною із зондеркоманди.
— Льос, льос!
Машини загуркотіли й поїхали за новою групою приречених. Трупи залишилися вистигати на глейкуватій землі. Закопувати їх було ніколи та й нікому…
Ось тоді й наткнулися троє розвідників на купу ще теплих трупів. Серед мертвих один виявився живий… Недостріляний. Автоматна куля прошила йому груди, але, на щастя, не зачепила серця. Розвідники переправили Бутька у госпіталь.
А коли наші війська наближалися до Львова, Клим Бутько вже виписався з госпіталю і з маршовим батальйоном поїхав наздоганяти діючу армію. Воював вій до самого кіпця війни. І знову був важко поранений.
— Болить? — співчутливо спитав у Бутька Семен Анципер.
— В грудях пече, ніби ту автоматну кулю, що сидить у мені, хтось ізсередини розжарює.
— А ти б попросив, щоб її тобі вирізали, — порадив Анципер.
— Хірург каже, що для цього три ребра треба вирізати. А що я робитиму без тих ребер?