Славко крадькома глянув на Мартина своїми круглими очима. Він думав про те, як, мабуть, зараз кепсько на душі у товариша. Як воно все дико збіглося… Мартин з кам’яним обличчям дивився прямо перед собою. Тільки вилиці набрякли. Мимоволі відчував на собі короткі, цікаві погляди.
Рантом Ямришко розкрилив на собі куфайку так, що гудзики полетіли, і заголосив, як баби на проводах:
— Льотчик був! Німців збивав! Ногу йому в повітряному бою одбили — живий зостався. Друг був, однополчанин, бойовий товариш… Куфайку оцю мені справив, галіфе діагоналеве, а тут його паршивою косою зарізали! Хай оцей латиш скаже, хто це зробив. Він же йому погрожував! — Ямришко показав пальцем на Мартина. — Усі ж чули!
Дранишников легко розвернув Ямришка обличчям до себе.
— І ти чув? — спитав він з погрозою.
— Хоч сам і не чув…
— А коли сам не чув, то не бовкай. І взагалі помовч. Гудзики он краще позбирай.
Ямришко розгублено закліпав і раптом побачив Щербину:
— Ось для чого ти, когут репаний, косу з Німеччини притарабанив! Щоб мій друг, бойовий льотчик, смерть собі від неї знайшов!
— Це ти, Ямришко, облиш, — неголосно, з гідністю промовив Щербина. — Не зброю я привіз — косу.
— Товариші! — оголосив підполковник Чураєв, коли всі зібралися в їдальні. — Самі розумієте, із сніданком доведеться трохи зачекати. Зараз із вами має поговорити капітан товариш Бобров.
Окоренкуватий, лобатий капітан міліції Бобров розстебнув і зняв із себе шинель, акуратно поклав її на стілець. На новенькому синьому кітелі у нього в два ряди висіли медалі, які засвідчували, що не проминув капітан Бобров жодної столиці Центральної Європи, а з правого боку поблискували ордени Вітчизняної війни та Червоної Зірки.
Бобров належав до людей, які, здається, і не підвищують голосу, а чути їх у найвіддаленішому куточку. Він сказав, що викриття вбивці їхнього товариша-фронтовика багато в чому залежить від них самих. Для цього треба, щоб товариші, які перебувають тут на лікуванні, і персонал подумали над трьома такими питаннями:
— Перше: чи не помітили ви цього вечора чогось дивного, чогось незвичайного в поведінці якоїсь людини чи кількох людей? Друге: чи не зникав хтось із ваших очей в останні тридцять хвилин перед Новим роком, якщо навіть той чоловік виходив на хвилинку… І трете: хто й коли останнім бачив живого лейтенанта Голобородька?
За сніданком Ігоря здивувало, що сьогодні ложки якось особливо голосно бряжчали об миски. «Ага, — раптом зрозумів Ігор, — це так здається тому, що всі їдять мовчки і чути тільки це бряжчання». Сам він не снідав, обмежився чаєм.
Потім вийшов у вестибюль і сів на підвіконня, улюблене місце Юнкерса. Притулився лобом до холодного скла. «Нема Юнкерса, — думав він. — А я ж колись так шанував його… А потім так ненавидів…» В щілині й досі стирчав недопалок сигарети. «Це Юнкерс туди його запхнув, — думав Ігор, — він мав таку звичку». Недопалок собі стирчить, а Юнкерса вже нема. Дощ на вулиці йде. Зимовий, найгидкіший в світі дощ, той самий, коли, за Славковим висловом, і собаку на вулицю не виженеш, бо совість замучить. Сіра бруківка ніби розбухла від нього. Дощ собі йде, наче нічого й не сталося, а Юнкерса нема. Загинув Юнкерс, а вся оця бруківка, гола тополя з воронячими гніздами, і облуплена стіна навпроти, і рундучок шевця, і ота вивіска з поіржавілим жіночим перманентом, і все-все на світі залишилось таким, як було, і нічого не зміниться… Як це так — не зміниться? Юнкерс помер, але ж залишився злочинець, убивця, який знає… Він-то знає, що мусить щось змінитися… Щось він мав на меті. І якщо його не викриють, не знайдуть, то, може, він і далі чинитиме злочини. І від того теж усе буде змінюватися на гірше…
До Ігоря підійшов Щербина.
— Не сидів би ти тут… — похитав він головою. — Ходімо в палату. — І, коли Ігор підвівся, спитав: — Як ти гадаєш, знайдуть вони того, хто Юнкерса зарізав?
— Гадаю, знайдуть.
— От був чоловік — і нема чоловіка, — сумно мовив Щербина. — Загинув, як булька на воді…
Розділ вісімнадцятий
З фотографії на мене дивилося молоде, серйозне обличчя людини в есесівському мундирі. Цей знімок був прикріплений до внутрішнього боку теки, виготовленої з картону такої товщини й цупкості, що, коли я одкинув цю обкладинку, вона впала на стіл, як дерев’яна.
Нашим колегам з народної поліції НДР пощастило розшукати в архіві справу колишнього гауптштурмфюрера, працівника канцелярії служби безпеки Отто фон Кролова. Гауптман Крюгер попередив мене, що в ній були зібрані папери, які належали особисто Отто фон Кролову. Їх у нього вилучили перед тим, як він був засуджений і розжалуваний в солдати.