З паперів важко було встановити, з якою саме місією послали гауптштурмфюрера Отто фон Кролова до Києва, але слід гадати, що він мав завдання «прикрити крамничку». Це підтверджувалося й тим, що для нього відвели спеціальну резиденцію в особняку по Петрівській алеї, підпорядкували команду зарізяк. Він був сумлінним службістом, той гауптштурмфюрер Отто фон Кролов, та цього разу, можливо, уже передчуваючи кінець «тисячолітнього райху», вирішив піти ва-банк. Він настрахав слідством фінансових працівників іншого відомства, яке теж вилучало цінності, тільки офіційно. За його наказом розстріляли кількох працівників спеціальної служби, з місцевого населення. Серед них був і Г.Дерев’янко, судячи з усього, та сама «загадкова слов’янська душа».
На фон Кролова подали донос, що він привласнив великі цінності. Втрутилося гестапо, зробили обшук. І той клаптик паперу про «загадкову слов’янську душу» мало не коштував йому життя. Його ніби й не заарештували, але в супроводі людини з гестапо негайно відправили в Берлін, де папірець той був розцінений, як неприпустима службова недбалість. Могло бути й гірше. Фон Кролову просто пощастило: його тільки розжалували в солдати і відправили на фронт.
Та хто ж все-таки ота загадкова слов’янська душа? Очевидно, не Бутько. До образу, який у мене склався, до «темної книги», до ворожіння на базарі, до чорного пияцтва ніяк не пасувало вишукане знання німецької мови, освіченість і акуратність.
Бутько першим з чотирнадцятої палати виписався з госпіталю. За ним в один день виписалися Мартин і Славко, потім Щербина, через кілька днів після нього Ігор Вербицький, а вже останнім Семен Анципер. Але Бутько навідався в госпіталь і після цього.
Семен Анципер стояв на одній нозі обличчям до стіни і, опираючись об неї руками, поволі присідав, а потім так само поволі випростовувався. Тут-таки, прихилені до стіни, стояли новенькі милиці, і, що одразу впало Ігореві в око, на кінцях милиць, як каштанова шкаралупа, їжачилися голками знамениті Славкові наконечники.
Анципер на ногах! Фактично був він на одній нозі, та все одно… Вертикальний Анципер! Ігор ніколи не бачив вертикального Анципера. Це означало, що Семенові зробили протез. Поки що один. Та буде ж і другий.
— Здоров, Анципере! — закричав з порога Ігор.
— Здоров, здоров. Провідати прийшов?
Анципер не припинив своїх вправ. Він так само вперто присідав і випростовувався. Тільки на хвильку повернув до Ігоря обличчя, і той побачив крапельки поту на чолі — видно, не дуже легко давалася Анциперові та гімнастика…
В чотирнадцятій палаті все мало такий вигляд, ніби Щербина з Ігорем подалися в міську залізничну касу, Бутько з самого ранку вислизнув ворожити, а Славко й Мартин никають десь у вестибюлі. Та насправді все було не так. На ліжках лежали вже інші люди, які прибули сюди на реампутацію, а зараз обідали в їдальні, і Анципер був не той, бо став «вертикальним», та й у палаті дещо помінялося. Щербинину тумбочку більше не припирали бильця ліжка — вона переїхала в ноги і видавалася там страшенно недоречною. На Славковому ліжкові впадав у вічі халат. Не такий, до яких звик Ігор, не синій, бавовняний, як у інвалідів, не білий, як у персоналу, а червоний, волохатий, схожий на рушник. «Піжон якийсь», — несхвально подумав Вербицький. А на стіні, у рамочці, аж сміявся букет троянд, що їх намалював Анципер за тич першим зразком, який приніс сюди колись Валентин — «професор трафаретних наук».
Анципер узяв милиці, важко налягаючи на протез, попростував до Ігоря.
— Ти вже на двох, а я поки що на одній, — ніяково посміхнувся. — Ну, що там у вас на комсомольському фронті?
Ігор на той час уже працював інструктором у міськкомі комсомолу.